— Тимофію!

— Чого?

— Ти не спиш?

— Ні, не сплю.

Чіпка замовк.

— Не знаю… чи казати, чи мовчати?.. — несміливо знову озвався, перегодя трохи. : — Про що? кажи!

— Удень сьогодні я спав… мені приснилося…

Чіпка вимовляв кожне слово з протягом, мов нехотя, з переривами: язик казав одно, а думка уперед бігла — за другим.

— Ну?.. що ж тобі снилося?..

— Я плакав… Я молився богові… не помага!

— Та що ж там таке? кажи! — пристає Лушня.

— Я довго думав… — тяг Чіпка слово за словом.

— Що ж ти думав?

— Ти бачив сьогодні людську неправду? — якось, мов натужившись, викрикнув Чіпка. — Бачив?..

— Хоч не бачив, то чув, розказували, — одмовляе Лушня.

Та Чіпка уже не слухав тієї одмови: слова його полилися, як бистра вода, прорвавши греблю…

— Ой!.. дорогою ціною заплатять вони за неї! За ті сльози, за ту кров, що сьогодні безневинно пролито… будуть вони довіку мучитися, до суду мордуватися!..

— Кому ж вони заплатять? — перебиває Лушня.

— Мені!.. мені заплатять! — гукає Чіпка, підводячись на руки. — Я їм покажу, що мене страшно займати!.. Поки вони мене не зачіпали, я був до них, як усі люди… А зробили таке зі мною… стережіться ж тепер!.. начувайтеся!..

— Що ж ти зробиш? їх скільки, а ти — один.

— Я — один? Хіба мало таких, як я, як ти, та Петро, та Яким, без хати-оселі, без притулку-пристановища?.. Хіба трохи тиняється по світу, де б свою голову прихилити, де б себе приткнути?! Ще ж це тепер… А як зовсім розв’яжуться з панами… трохи нас буде?? Що ж ми?.. Хіба ми не люди, щоб нам погибати попідтинню голодною смертю? Хіба б і ми не лежали на перинах так само, як вони, коли б у нас такі достатки?.. І ми б були такими, або ще й кращими!.. Та лихо наше, що вони усе прибрали до своїх рук, запрягли нас у плуг: «ори, мов, дурний хлопе! роби на мене! А я лежатиму та їстиму те, що ти наробиш!..» А коли оце той орач, що день у день не вилазить з тяжкої праці, замовив тільки одно слово, що йому треба їсти, треба й жити, що — дай же мені плату хоч за оці останні два роки, що робив на тебе… так вони, бач, якої заспівали?.. «Бунтовщики!.. розбишаки!..» За ними й сила… Навели на нас москалів, били нас, нівечили, знущалися перед усім світом… Так оце правда? Це вона?? Ні, Тимофію! Коли так… Не даєш ласкою — оддаси силою! Насилаєш на нас усяку наволоч, позориш нас серед білого дня за те, що ми просимо сльозами, взиваєш розбишаками… Коли ж так… темна ніч покаже — де моє, де твоє!

Лушня слухав, дух притаївши, боявся поворухнутися, здихнути… зовсім оторопів. Він зроду не чув, щоб хто казав про се, та ще таким зичним голосом, з таким страшним завзяттям. А Чіпка не вгавав; він зупинявся тільки перевести дух.

— Чи так, Тимофію?

— Так, Чіпко, — ледве вимовив Лушня.

— Од сьогодні — шабаш пити! годі гуляти!.. Станьмо й ми такими, як люди… Знайдемо роботу, — рук не позичати… А проте — свого не забуваймо! І вони так роблять… Коли вони вміють під нас під’їздити, навчімося ж і ми під них! Хай знають нехристи, де правда! Коли є вона, — то для всіх хай буде рівна; коли нема, — то всім нема!

— Добре, Чіпко! Їй-богу, добре! — обізвався Лушяя, так йому подобалась така рівна правда. — Я перший, брате, радий хоч і сю ніч затесатись до пана та розказати йому, де правда…

— Та не пан один, Тимофію, — не він один!.. Усі налягли на нашу шию… усім бажаеться поїздити на їй!.. Пан, як пан: він тільки своє діло знає — панське!.. Коли б до нас старші над паном правдивіші були… і пан би був не той! Вони б довідались, чого люди страждуть, від кого й від чого вони терплять; вони б прямо сказали панові: ні, то буде неправда, коли так зробимо!.. Та же ні! Пан — свій брат… Пан, бач, і примаже, й замаже, бо у пана є, бо він наздирав з людей… А людям де взяти?.. Та й то ще не всі, Тимофію! І пан, і старші — одна біда… Он, попи наші! Вони перед богом за нас, вони бачать кривду… та й ті ні слова!.. А кому ж, як не їм, першим замовити його?.. Жид — і той… і той на нас!.. обдурює нас, обпоює, вимотує з нас останнє збіжжя, яке ще зосталося за душею… Сам підведе, сам і видасть… Усі на нас, Тимофію, усі!.. І свій брат багатир на нас… І п’яниці ми, і злодії, й волоцюги… Як ще ми живемо на світі, Тимофію?.. Як нас не подушать усі оті праведники?.. Здається, само небо, якби упало на наші плечі, не було б таке тяжке, як та неправда та наруга, котру ми терпимо від кожного!.. Не будьмо ж дурні, коли так!.. Оце нас четверо. Годі, кажу, пити-гуляти! Що з того, що ми поживилися у пана та в голови з писарем? Жид і забрав усе те собі; а нам ще понабивали… Ні! Станьмо краще такими людьми, як усі, — приймемось за роботу, удень будемо працювати… а ніч-матінка — і научить і скаже, де наше лежить… Добре?

— Добре, Чіпко! З завтрього я сам стаю на роботу, — годі волочитись! Скажу Петрові й Якимові… Будемо гроші заробляти…

— А я мирюсь з матір’ю, переводжу до себе… Скажуть люди: оханувся! то й добре… Будуть і гроші… А що то, брате, за сила гроші? Сказано: золото мур ламає! Чого тільки не зробиш за гроші… Ти думаєш, мене б били, коли б я був багатий?.. Чи одняли б були землю у мене, якби я мав гроші?.. Підсипав би яризці п’ятдесят карбованців, як отой волоцюга… «Не займай моєї землі!.. Не одбирай її у мене!..» І не зайняв би… бог зна, що з мене тоді б вийшло… Був би я, може, досі жонатий; жив би хороше, тихо, з людьми у ладу; годував би діток, як другі — от як Грицько… А то — мати… та рідна мати, що тебе на світ народила, — і та стала