— А мого там не бачили? — несміливо, боязко запитала Мотря.

— Бачила й вашого. Бігав там та людей збирав: думка була рятувати…

— П’яний? — перебила баба.

— Бог його знає — чи п’яний, чи ні. Бачила тільки, що до кожного приставав: не даймо! заборонімо! Так його москалі як запопали…

— Та й… де його діли?.. — з ляком скрикнула Мотря.

— Не знаю, не бачила. Казали люди, що і його, либонь, бито… Та так, кажуть, немилосердно, що аж кров цівкою…

Вид Мотрин, і без того хмурий, ще дужче потемнів… Схилила вона сумно голову; потекли гіркі сльози з жовтих, мутних очей, потекли по щоках, по глибоких рівчаках, що літа та недоля попроорювали по сухому виду…

Баба ще довго розпитувала сусіду; сусіда ще довго розказувала. Мотря вже не чула нічого того. Серце у неї щеміло, боліло; голова як отуманена; за сльозами вона нічого не бачила. «Бито… прилюдно, принародно бито… — думала вона, заливаючись сльозами. — До горя, до нужди, до мого безголов’я ще й сорому прибуло… поговору!.. А скільки ще прийдеться перетерпіти таємних смішок та шуточок!.. Там у чорну вкинули, кажуть, чоловіка убив… Хоч і не він, — та вже коли так, то він! Голову ограбив, писаря… Він!.. І людей перепоїв, на лихе підбив… Він!.. І все він, усе він!.. А тепер його, як якого, — прости господи, — душогуба, прилюдно нівечили… били… А воно ж: його тіло — моє тіло! Його б’ють — мені боляче… Та то ж, кажуть, до живого тіла, до крові… Господи! уже як на кого узляться люди, то до краю вже доїдять, до кінця догризуть! Що де не зробиться, чого де не видеруть, — усе він, п’яниця, розбишака!.. Та вже коли б хотіли помститися, коли він заслужив того, — то хоч би не прилюдно, не принародно!.. А то ж — кожне бачило, кожне чуло… Пани… а душі людської, серця в них немає! Їм, коли простий чоловік, то все одно, що товарюка… Лупи, бий його прямо рублем… не зігнеться!.. Боже! Боже! де ж твоя правда святая?..

Вона була тепер сердита на всіх людей, на увесь мир, на увесь світ — на панство, що її сина побило… Хто їм дав право її дитину безчестити?.. На москалів, що так немилосердно, по-катівській били; на людей, що не тільки не оступалися, не обороняли, а дивилися на те та сміялися… У кожній людині вона бачила тепер свого кревного ворога. У цокотанні сусіди вона чула гіркий глум над її материнським жалем, над її бідною головою; самий голос бабин, старий та покійний, здавався їй | потайними жартами над нею самою… «Чужі… чужі… Що їм?.. у них болить?.. їм шкода?!» — думала вона, обливаючись гіркими слізьми, що так і плили, так і лилися одна за другою. І кляла вона свою долю; проклинала людей, проклинала свою кохану дитину — свого сина, котрого так жалкувала… То був болізний лемент душі, глибока ураза серця — нікому не відомі, окрім матері… Тільки одна мати уміє разом кохати свою дитину й ненавидіти, жалкувати й проклинати; бажати бачити, чути — й не дивитися, не слухати.

На другий день прокинувся Чіпка, як уже сонце підбилося. Окликнув Лушню. Лушні вже не було. Діждавши, поки Чіпка заснув, він тихенько зліз з печі, вийшов з хати та й потяг прямісінько у Крутий Яр.

— А що Чіпка? як? — стріли його товариші.

— Нічого… живий! Усе гаразд… Глядіть тільки: ні слова, де були. Сказав — у чорній сиділи…

І давай розказувати, як його Чіпка трохи не вбив, як він вибрехався; розказав і про останню розмову з Чіпкою; радив пристати… Пацюк одразу згодився, Матня упирався.

— Стань у службу, — казав він, — ніколи й чарки горілки випити…

Одначе Лушня та Пацюк укландали й його пристати на Чіпчину раду. Оже він згодився найнятись не в кого з хазяїв, а де-небудь у жида на винниці або у броварі. Так і зробили. Той день перегуляли, а на другий усі три пішли на Побиванку до жида, стали на винниці.

Чіпка підождав, поки геть підбилося сонечко, одягся у свитину й пішов до баби, де жила мати. Надворі зустрів він бабу.

— Добридень, бабо!

— Добридень.

— Що мати — у вас?

— У мене… А що?

— Та нічого. Я до матері, коли можна.

— Іди. — «Чого це він?..» — подумала баба, і страшно їй стало. Вона мерщій у хату.

— Мотре! Мотре!

— Чого?

— Син іде…

Мотря не одказала ні слова — тільки затрусилася… То морозом її осипає, — вона біліє, то у жар укине…

— Чого він іде? — за Мотрю спитала дівка.

— Не знаю, — одказала баба…

А тут і Чіпка в хату.

— Добре здоров’я вам, бабо, й вам, мамо! — — Здоров був, Чіпко, — одказує баба.

— Спасибі вам, бабо, за вашу ласку, — дякує Чіпка, кланяючись.

Мотря одвернулася; сльози заслали їй очі… Усі мовчали. Чіпці ніяково стало… Зом’яв він у руках свою шапку і несміливо промовив:

— Я до вас, мамо…

Мотря не озивалася. Чіпка собі замовк. У хаті зробилося важко, мов стеля нагнітила…

— Чого ти до мене прийшов? — нешвидко вже вимовила Мотря, усе-таки не глядя на Чіпку.

— Прийшов я, мамо… перепросити вас… Дурний я тоді був, п’яний… зневажив вас… зобидив кріпко… За те мене бог покарав… Простіть мене! не гнівайтесь уже на мене!..