Уразили такі гадючі слова материне серце. Як підстрелена горлиця тіпається-б’ється, тихо туркоче й стогне, так мати затіпалась на печі в куточку та стиха, гірко промовила до сина:

— Побійся, Чіпко, бога! Подумай: що це ти кажеш?! Мені світ не милий, мені… — не доказала, залилася гіркими сльозами.

— А мені?.. Мені, ти думаєш, легко воно живеться?! У мене, може, серце від болю як не розірветься!.. якийсь ірод у йому, мов свердлом, крутить… Так ще мені — на?!

— Нащо ж ти п’єш, сину?.. Чи воно тобі легшає? Слухай отих братчиків, що понаводив з собою, то вони тебе’ підведуть!.. вони будуть, поки у тебе буде; а як не стане, то де й дінуться…

— Не бреши, стара! — перебив її Петро Пацюк.

— Хай уже ти, молодший, будеш брехати, а мені, старій, не приходиться!..

— І що то воно за мати, коли йде на сина жалітися? — піддає Лушня огню Чіпці. — Хіба то є мати?! Який добрий чоловік скаже путнє слово про неї?! Не те, щоб покрити сина… Чи бачила що, кажи: не бачила; чи чула — не чула!.. Ні! вона зараз: ось, мов, який мій син… Беріть його, люди добрі, та садовіть у чорну!.. Яка ж вона мати?!

— Бач, що кажуть люди?! — гука Чіпка. — Чуєш, що кажуть?!

— Люди?! — сумно, гірко, з плачем промовила Мотря, та більше не змогла й слова вимовити: умиваючись сльозами, замовкла…

Довго ще Чіпка гукав, довго кричав та, витягши з скрині материну нову білу свиту, майнув з товариством до Гальки.

Стояла уже пізня осіння пора. Холодний вітер вривався у побиті шибки й навпростець віяв у розчинені двері, що покинув за собою Чіпка. Мотрі зробилось холодно. Устала вона з печі, щоб хоч двері зачинити. Гляне — у хаті, як у пустці: стіл перекинутий, горшки побиті, скриня розчинена… Кинулась Мотря до скрині — та й охолола… Там усе перевернено, перекидано, порито — і свити немає… Мотря так і впала на скриню!

— Боже ж мій, боже! скільки я літ працювала, скільки нічок недоспала, думок передумала, здоров’я укоротила, поки сього добра наскладала!.. А тепер — рідна дитина усе по шинках розносила!..

Сльози у три ручії ллються; жаль та досада давить одурене материне серце… Насилу підвелася з скрині.

— Боже! Великий заступниче! — замолилася, здіймаючи руки до бога: — єдина надія, єдина утіха — та й та мене одурила!.. Побий же його свята твоя сила, де він ступнем ступить, куди він лицем повернеться, коли він так зневажив матір стару! Дай йому, господи, діждати такої шани та честі від своїх діток…

Та зв’язавши останнє своє збіжжячко у клуночок, перекинула через плече, перехрестилася — і пішла до сусіди, старої баби-пупорізки, що жила недалеко від їх дворища.

Немає тоді Чіпці впину, немає заборони, бо й у хаті нікого немає… Так, з побитими вікнами, стояла вона на край села пусткою. А Чіпка — одно гуля, з шинку до шинку сновигає та знай тягне з господи все, що тільки на очі навернеться. Пропив уже кобилу, корову, овець, свиню, навіть усю одежину. Зосталося тільки те, що на йому: латана свитка, драні штани та одним одна сорочка — чорна, як у дьоготь вмочена. Босий, голий, без шапки, ходить він по селу від шинку до шинку, день у день, ніч у ніч; а перед світом, як домовик, іде у свою пустку… Нічого нема!.. Тільки й зосталося, що в току стіжки недомолоченого хліба…

— Нащо-то у тебе хліб гниє у стіжках? — раз питає його Лушня. — Продай його жидам: усе ж гроші! А то так і пропаде…

— А справді, — промовив Чіпка.

На другий день кинулись хлопці вишукувати купця. Чіпка шукав свого чоловіка, та не знайшов. Лушня з Пацюком метнулись по жидах. Найшли купця швидко і повели на вгород, де ходив Чіпка коло стіжків.

— Чіпко! — гукнув Лушня ще за двором: — купця ведемо.

— Жида?

— Еге ж.

— Жидові не продам!

— Тю-тю… Чому? Який чорт не купив, то купив, аби гроші дав.

— Оже я жидові не продам…

— А почому, Овраме, за копу даси? — не слухає Лушня, торгується.

Жид пішов навкруги стіжків обдивлятись. Висмикує колоски зсередини, виминає на долоні, роздивляється.

— А поцому буде? — питає тоді.

— По карбованцю даси? — каже Лушня. Чіпка стояв одсторонь коло одного стіжка та в землю дивився, міркував щось.

— Ой, вей! за цей гній? — скрикнув жид.

— А почому ж ти думав?

— По копі з сагом… більсе не мозна дати…

— Іди ти к бісовому батькові! — одрубав Чіпка та й пішов сам до хати. Лушня та Пацюк зосталися на току з жидом.

— Ні, Овраме, — каже Лушня: — за таку ціну ти ніде не купиш.

— Це не такий хліб, Овраме, як ти думаєш, — увернув Пацюк: — це хліб хазяйський. Ми це знаємо. Ми знаємо, як він сіявся, як і складався… Тут хіба зверху трохи затекло, а то тобі — як порох, сухе… Ось дивись! — та й висмикнув з середини стога жменю жита.

Жито було справді добре: колоски товсті, довгі, повні сухого зерна.

— Ось на, подивись — яке жито!

Жид хоч сам уже виминав колоски й роздивився певно добре, що то за жито, а проте ще взяв колосок у жменю, вимняв і розглядав зерно. Лице його нічого не виказало — ні похвали, ні огуди; тільки ледве примітні іскорки зажевріли на одну хвилину в його чорних очах, та й ті потухли… Він почухав бороду.