— Ой, горенько! що ж то тепер буде?.. — питали крізь сльози чоловіків жінки.

— Не що… Треба йти, щоб не було, бува, того, що Мотузці… — раяли чоловіки.

Назавтра рано-рано, чуть зоря, жінки, заливаючись слізьми, прощалися з дітками, мов виходили у далеку дорогу, — перший раз потягли на панщину…

Швидко той палац й обмазали. А тим часом будували кухні, комори, сараї, стайню. Не тільки треба панам десь жити, — треба десь челядь містити, провізію складати, коней ставити… Треба поспішати, щоб довгобородому Потаповичу превосходительна й спасибі сказала!

Та й ганявся ж Потапович за тим спасибі! Кидався сюди й туди, сам бігав за тим і за другим, скрізь устрявав, всюди вештався, придивлявся, над робітниками крячкою висів… Здається, піщани не дбали так за своїм добром, як Потапович за генеральським. Таке йому смачне те генеральське спасибі!!

Ще генеральша в дорозі, а вже Потапович цілі Піски зганяє: муштрує «хохліков», як треба «гаспажу» зустрічати.

Аж ось — і сама приїхала…

Збіглись піщанії — козаки й генералові — дивитись на неї, мов на яке диво. […] Козаків геть попрогонили. А генералових — чоловіків вистроїли у одну лаву; жінок — у другу; парубків — у третю; дівчат — у четверту, а малих діток — у п’яту. Сивих дідів вислали назустріч з хлібом-сіллю… Ось, мов, вельможна, — усе твоє добро припадає… Потапович так і вчив, щоб сказали… «припадає до твоїх превосходительних ніг!»

Вийшли діди сиві без шапок, з хлібом-сіллю… Так батько та мати стрічають молодих, як ті вертаються з церкви. Генеральша за дорогу дуже втомилася, — сказала, що недужа, не прийняла ні хліба, ні солі… навіть не глянула на кумедію… Так і пішов заряд даром! Піщани тільки забачили свою «молоду» ззаду — високу, суху, як в’ялу тараню, — коли вона вилазила з пишного ридвану та сунула у горниці, злягаючи на руки двох хороше зодягнених дівок…

Діти — два хлопчики: старшенькому літ, може, дванадцять, а меншому з десять, — повискакували за матір’ю з ридвану та й побігли між народ. Не глянули вони на старих дідів, минули чоловіків, жінок, парубків… Панські оченята зразу забігали по цвітучому садочку різних квіток, що виглядали з-за чорнявих дівочих голів…

Оглядівши дівчат, перебігли вони до хлоп’ячої лави. Хлоп’ята стояли без шапок, з низенько постриженими головами, з невеличкими оселедцями. Паничі запитали, що то, полапали рученятами, поскубли злегенька. Нарізно од піщан, неподалеку, стояли кацапи — у червоних сорочках, у широких бородах — і сміялися з паничівської вигадки.

— Вишь, Афоня, — на што эфти хохлики!.. Знатна, баря, дери!.. Ану, вот таво хахленка!

— Какова? — пита старшенький, поглядаючи то на хлоп’ят, то на кацапів.

— А вот таво — чумазаво!

Панич узяв за оселедчик чорноголового хлопця, що стояв скраю. Той, як яструб, вирвався.

— За що ти скубешся? Дивись — який!!

— Ты… ты…ы!.. — заричали на його бородаті заступники, зціпивши кулаки й зуби.

Старенька, згорблена бабуся, пов’язана білою хусткою з наміткою, висунулась з-за других жінок. Бліда, як крейда, вона крізь сльози ледве промовила:

— За віщо ви, паниченьки, знущаєтесь з хлоп’ят!.. А грішка!

Паничі весело зареготались та й побігли у горниці. Незабаром прийшов приказ розходитись: бариня з дороги спочивати хочуть! Лави перемішалися… Потягли піщани по домівках, носи повісивши, понесли неодрадні думки в похнюпленій голові, невеселе почування в серці…

Доброго, кажуть, дожидати треба, а лихе — само прийде. На другий же таки день прийшла загадка: зносити Омелькову й Стецькову хату, що прилягали городами до панського двору: нігде було саду заводити! Знесли хату Омелькову й Стецькову, насадили садок, ставок викопали і риби напустили. Трохи згодом — улиця узька. Треба розширити, — треба урізати людських городів! Урізали й городів, — розчистили не вулицю, а майдан… Уп’ять велено: позносити насупроти палацу усі хатки, бо за тими кривобокими хатками немає ніякого виду з панських вікон! Позносили й супротивні хатки, насадили перед двором високих та тонких тополь…

Отак що день — усе новий та й новий приказ, нова та й нова вигадка! Щодня камінець по камінчику вибивали з людської волі. Кожен час вкорочувався уривок, на котрім були піщани прив’язані до генеральші, — поки не вкоротили так, що вже можна було безпечно за чуби брати…

Піщани довго не подавалися, а все-таки генеральської сили не подужали. Тоді вони кинулись до того, до чого кидається немічний. Вони налягли на ноги, — давай тікати! Зніметься оце чоловік, майне на вільні степи Катеринославські або Херсонські, або й на Дін, оселиться, де знає, а через рік жінку з дітками викраде — переведе туди. Багато тоді накивало п’ятами і одиноких і цілими сім’ями… Тоді й поговірку зложили: мандрівочка — наша тіточка!

Такі щоденні безперестанні мандри дуже ображали генеральшине серце. Вона усім й усюди жалілася на невдячність «хахлацкава мужичья», на його грубу, звірячу натуру. Де ж пак? Прокляті «хахли», гречкосії не хотіли пахати ланів милостивої, великородної панії Польської, по батюшці — Дирюгиної!! У неї в Бородаєві усе народ «руський» — і той слухав, а ці «мазепи» — тікали!!!