Не вспіли піщани одуматись, як приїздить сам вельможний у Піски, — та ще й не сам, а з якимсь жидком — обтіпаним, обсмиканим, у довгополому зайолзаному балахоні, у ярмулці на голові, у патинках на ногах… Хто зроду не бачив жида, не знав, на кого більше дивитися: чи на генерала, чи на його жида, що ходив за ним слідом — мов пришитий до генеральських хвостиків…
Генерал прочумав піщан перший.
— Тепер уже ви не козаки, — сказав він, зібравши громаду. — Годі вам гайдамацтво плодити! Тепер ви мої… За мої щирі послуги сама цариця пожаловала мені Піски…
— Як це? що це? з якої це речі?? — загула громада, як гуде море перед бурею.
Мирін одрізнився од громадян. Виступив з лави, підійшов до генерала.
— То це, — каже, — так?! Це вже й до нас руки простягаєте?.. Уже й на вільні степи пора?.. Помагайбі!.. А хіба там забули, який уговор мали? га?.. забули??
Генерал трохи подався назад, пильно дивився на Мирона; з-за генеральської спини виглядала перелякана жидівська пика з пейсами… Люди поторопіли… Тихо… ніхто ні пари з уст… Генерал чув, як тіпалось серце в Мирона…
А Мирін проказав ото генералові та до громадян:
— А що, люди добрі? Не я вам казав? Не я вам пророкував?.. Отже — радьте тепер!
Селяни, як жуки, загули…
— Не діжде! Довіку не діжде!.. Щоб ми робили?.. щоб ми йому служили?.. Не діждеш, ляше! Генерал не витерпів.
— Молчать! — закричав він, ще й ногою тупнув. Жуки притихли… Посунулись назад трохи… Мирона не видно… Мирін під шарпанину десь дівся… А генерал, мов по команді, викрикує:
— Земля моя!.. і ви мої!.. і все моє!
— Брехали твого батька сини, та й ти з ними! — хтось йому з середини…
Як хто приском кинув на вельможного! Підскочив до лави, зацідив по уху переднього — той аж стовбура став, закричав на звощика, пхнув у повозку жида, що вже давно вертівся коло повозки, вскочив сам — і тільки курява встала…
Крайній підвівся, покректав, підняв з землі шапку, почухав за ухом і обізвався до товариша:
— Оце так!.. Оце поздоровкався!!
— Чом ти йому зубів не полічив? — загомоніли кругом. з усіх боків.
— Еге… чом! Коли він — біси його батькові — не вздрів, звідкіля й вихопився!..
— Чому ж ти його хоч на повозку не підсадив? — жартує хтось з середини.
— Тому, що за твоєю спиною не ховався! — одказав з обидою крайній.
— Зате ж він тебе й охрестив, що ти наперед лізеш!
— Охрестив!! о-го-го… го-о, го-о!.. То справді — охрестив!.. — регоче громада.
З того часу крайнього прозвали Хрещеником: Хрещеник та й Хрещеник.
— Та буде вам! Годі! — гукав чоловік з чорними усами, а з сивою, як лунь, головою. — чого реготатися!.. Кажіть краще: що робити?
Регіт затих. Громада загомоніла:
— Та ми й до Києва… ми й у столицю… ми до самої цариці!.. Що це за напасть? Де ця проява вирискалась?..
Приходять до Мирона радитись: що робити, як би краще…
— Чи не з’їздили б ви, Мироне, у столицю розвідати… Що це за причепа така звідтіля вирвалася? Чи не перепросили б там кого?
— Щоб я їздив? щоб я просив?? — закричав Мирін не своїм голосом. — Та краще я всю свою сім’ю під турка виведу! Легше в бусурманській землі зогнити, ніж у себе дома, в панській неволі пропасти…
Громада пішла від Мирона ні з чим, міркуючи та сумуючи…
Зажурився й старий січовик. Не їсть, не спить… «Син… онуки… своя кров… своє добро… земля… худоба… усе, усе в неволі!..» Так шептав старий, по двору ходячи. Не знає, де місце знайти!
Коли це — одного вечора пропав старий. Немає ночувати, не приходить уранці, не йде обідати, не вертає й надвечір… Де він? Де старий січовик Мирін Ґудзь?.. Чи не бачили? чи не чули?.. Ніхто ні чув, ні бачив. Переходить день; минає другий, третій… як крізь землю провалився! Марина — плаче. Син — сумує. Невістка — як з хреста знята. Діти — і ті притихли, мов їх і в хаті немає…
А генерал тим часом не сидить, зложивши руки, не дожидає, поки піщанська громада самохіть підставить під ярмо шию: «Ори, мов, вельможний пане!» Генерал знає, що вола треба добре призвичаїти, щоб, коли скажеш: «ший!» — він шию підставив… А поки то він обходиться, треба його силою неволити… Генерал своє робить…
То немічний дбає за силу, а генералові — що? Покотив у Гетьманське, розказав, який «бунт» підняли піщани, як неуважно прийняли царицину милость, обізвав їх за це бидлом, гадюкам й, — нех їх дзябли візьмуть!..
А на другий день знову приїхав у Піски, — та тільки вже не вдвох з жидом. Ще чуть зоря займалася, у Піски вступала москалів рота. Налетіла… на Піски, як сарана на зелене поле, та й кинулась усе жерти, усе трощити…
Піщани такого не сподівалися. Поторопіли, самі не знали, що почати… Повиходили з хат; збились у купу, як отара під дощ, коло церкви; послали за батюшкою, щоб одправив молебень. Батюшка побоявся — не пішов. Трохи-потроху піщани закричали, заґвалтували, що вони ляшкові довіку не покоряться, що від ляхів діди та батьки їх тікали сюди на слободи, а тепер ляшків сюди насилають панувати! Може б, ще довго ґвалтували, коли б прикладами ротів не заціпили…