Та доставалось тоді не одній Мокрині й не за одні котятка. Було всім добре! Дочку, кажуть, дай та й за дочкою оддай. Повидавала генеральша дочок: за старшою далекий Бородаїв ддала — нікому «оброків» тепер платити; за середньою — уплили ті «оброки», що наскладала давніше; тільки одна «мазепиха» не поживилася… А все ж таки, що генеральша придбала, те й уплило за дочками. Треба, значить, знову складати, своє убожество полатати. Піщани роблять тільки чотири дні на тиждень. Щоб уже їм і п’ятий робити?! Загадали п’ятий. Піщани послухали: пішли на панщину й на п’ятий день… сподівалися незабаром ще й шостого… Шостий загаявся. Шостого генеральша не вспіла накинути.

— Через цю Ульку життя мені нема! Що не зробить — все не по-людській; що не скаже — то збреше!

Так не вряди-годи жалілася генеральша своїм сусідам на горничну Уляну, що з малої дівчинки на панськім хлібі викохалась у справжню дівку — білолицю, чорняву, з повними веселими очима, співуху невсипущу.

Подруги в Уляні душі не чули. Любили Уляну в дворі й за двором, старе й мале. Любили в Уляні щиру душу, добре серце, а найбільше — веселу натуру. Хто кого покохає — Уляна перша знає; зажурився хто — Уляна розважить. Уляна не знає горя! Вона справді ніколи не журилася; а може, й журилася, та ніхто того не знав, не бачив. Бачили Уляну — весела; чули Уляну — співає; слухали — які Уляна вигадки вигадує, квітки пришиває… Сказано: нежур-дівка!

Одно тільки лишенько: немає генеральші життя через дівку Уляну! Не доспала превосходительна: «чи то можна заснути за тією зіпакою?» А Уляни цілий ранок і в горницях не було: в кухні людей смішила, поки генеральша спить. Не дошила Стеха урочної роботи — рукавчиків, — Уляна винна: вона своїми реготамн та теревенями не дає дівчатам діла робити! Не швидко прибіг лакей на генеральшин клик. Не де ж він був — як не лупив зуби з Уляною! Сказано: нема життя генеральші через ту Уляну!!

Одного дня — чує генеральша — у дівочій тихо. «Мабуть, уже кудись майнула, побігайка!» — подумала генеральша та й вийшла довідатись. Уляни в дівочій не було.

— Де Улька? — питає дівчат.

— Пішла, кажуть, у кухню води напитись.

— Позвать!

Приходить Уляна.

— Де ти була?.. — заглядаючи в вічі, питає генеральша і на кожному слові придавлює. «Поганий знак!» — подумали дівчата.

— В кухню ходила… води пити… — одказує Уляна.

— Хіба тут тобі води немає? — показує на графин з водою…

— Це вже давня… Я ходила свіжої напитись, — каже Уляна.

— Свіжої?.. Брешеш!.. Ти з бахурами знюхалась… Ти з Стьопкою… Стьопка! Стьопка! — гукнула генеральша.

Через увесь будинок, мов несамовитий, летів камердинер Стьопка. Генеральша Стьопку вподобала за те, що він моторний і красивий з себе. На великдень одного Стьопку підпускала до руки похристосатись… Гапка-ткаля слебезувала в кухні, що очевидячки бачила, як генеральша гладила Стьопку по підборіддю своєю сухою, кістлявою рукою… Чи правду Гапка казала, чи видумувала, — ніхто не скаже. Людям, а надто горничним, ротів не позав’язуєш!

— Ти де був? — стріла Стьопку генеральша і прямо глянула йому в вічі.

— У лакейській.

— Брешеші Ти був у кухні… Признавайся; був у кухні?

— Був, — каже Стьопка.

— Бач, ш…! бач!.. Не я ж казала… Аж так і э!! Так ти здумала бариню обдурювати? Так ти злигалась з лакеями?.. з Стьопкою?? Так ти у моїм генеральськім домі осмілилась бахурів позаводити??! Постой же!

— Петре! Йване!

Лакеї, як опечені, один одного штовхаючи, кинулись на генеральшин крик.

— Принесіть берьозки! — сказала генеральша поважно, тихо, мов звеліла хустку або води подати, — тільки очима засвітила хижо.

Лакеї побігли назад. Дівчата нижче попригинались до п’ялиць. У тій тихій говірці їм почулася грізна буря. Усе притихло, притаїлося… Так затихає чорна хмара перед тим, як має грім загуркати. У хаті зробилось душно, важко, мов стеля вниз опустилася і нагнічувала дівчатам голови. Ні одна з них не ворушилася… їм страшно було подумати; що, не дай боже, як стрінуться їхні мутні від страху та жалю очі з її очима?! Вони боялися глянути й на Уляну… щоб не скрикнути!

А Уляна стояла по один бік хати, коло одних дверей… Лиця на ній не знать! По другий бік хати, коло других дверей — Стьопка… Вій якось смутно дивився униз, на поміст, мов забув: де він, що він, — забув і про генеральшу, і про Уляну, думав щось друге… своє… А посеред хати, між двома винуватими, стояла генеральша. Випрямилась — висока, суха, мура, аж зелена; а очі — як у її любимчиків — жовті-жовті. Вона ними грізно поводила то на Стьопку, то на Уляну.

Вернулися лакеї з пучками у руках.

— А нуте, провчіть її… щоб знала, як бариню обдурю…

— Панійко! Голубонько!! — не дала договорити Уляна — і кинулась в ноги.

— Прочь!

— Не буду!.. Я не бачилася з Стьопкою… Ой, не буду!.. Я не була в кухні… Ря-ту-уй-те!.. Я бігала до дядини… Ой, ря-ту-у-уйте!.. Ря…ту…у…у…й… хто в бога вірує!!!

Дівчата ще нижче, до самого шитва, понагинали голови. На п’яльці закапали сльози…