— Так воно ж, бачу, тільки на Січі добре козакувати, а на займанщині — хліб робити! — сказав сам собі та, діждавши неділі, і пішов до Зайця на хутір. Розказую йому свою пригоду та разом, ніби шуткуючи, й дочку сватаю. Гомонимо собі удвох… Кликнув Заєць Марину, — старої не було, за рік перед тим умерла… «Отак і так, — каже дочці: — сватає тебе Мирін. Чи підеш?» А вона — звісно, молода, сором’язна: «Не знаю», — одказує… «А хто ж зна?» — питає батько. Мовчить вона. Так ми удвох з Зайцем випили добре та й справу зробили. Узяв він та й поблагословив нас. А через тиждень, у неділю, пішли ми до попа на Побиванку та й повінчалися…»

З того часу заржавіла січова рушниця, злігся порох, розгубилося креміння. Став Мирін Ґудзь поле орати та хліб пахати, а Марина — сина Івана колихати…

Серед широких та розлогих степів, на вільнім просторі, вирощував Івась свою молоду силу. Кров батьківська, січова, ще змалку обізвалася у жилах малої дитини. Найлюбішою забавкою було йому будувати та розоряти землянки, вали, окопи, шанці… Чуючи од батька страшні приповісті про війни та походи на Туреччину, на татарву, на панів-ляхів, — Івась перекладав усе те у дитячі іграшки. Оце зробить окіп та й давай його розвертати — буцім з бою бере… Батько дивиться, сміється. Любо старому рубаці згадати на своїй дитині свої молоді літа! Він, було, Івася й підохочує: «Ану-ну, синку! учися змалу: на старість — як нахідка буде!»

Зате мати не дуже втішалася тими страшними іграшками. Івась у неї був одним один. Їй тяжко й страшно було подумати, що, як виросте її одинчик, а тут — не дай господи! схопиться яка завірюха з башею або з татарвою та замче її ясного сокола бозна за який край світа, — вона його, може, більше й не побачить… Там десь, в чужій стороні, серед кривавої січі, зложе він свою русяву голівоньку, а вона, мати, не закриє очей своїй рідній дитині: їх хижі орли з граками повикльовують, голодні вовки-сіроманці порозносять жовті кості… Хіба тільки зозулька, неутішна віщуня, принесе вісточку, що її син бідолашний поліг серед чистого поля!.. Важко матері, таке згадуючи: гірко та сумно на душі, боляче в серці — так, наче хто шматочок одриває од його… І Марина падала навколюшки, молила матір божу, щоб велика заступниця наслала мир на її рідну сторону і захистила від напасті! Жахаючись тії страшної хуртовини, яка тоді часто й густо підіймалася, материне серце боялося, щоб Івась у іграшках, бува, не привчився до неї. І, коли батько ті іграшки підхвалював, Марина гримала на батька й на сина, що збив таку кептюгу коло землянки.

А ввечері, як не спиться Івасеві, візьме мати його русяву голівоньку у свої руки, цілує, милує і стихав любим голосом малює йому картину іншого життя… життя тихого пахарського побиту: літньої праці на своїй добрій ниві; зимньої лежні у теплій хаті, що як повна чаша; серед малих діток, що одно говоре, друге белькоче, а третє у колисці мугиче; серед добрих сусід, що — не дай, боже, хвороби — і одвідають, і провідають… не то, що січове товариство, котре всюди несе смерть за собою!

Івась після того хилився на материну руч. На другий день уже він не рив ровів, не копав шанців, не висипав окопів, не брав їх з бою, а ходив собі по городу або по полю та весело виспівував.

Такі речі разом вривалися у Івасеву голову. Дитина сама не знала: що робити, кого слухати. Оце батько розкаже про наїзди на Туреччину. На другий день Івась і воює з нею. А тут мати, увечері, своїм пестливим голосом нашепче дитині про любов до всього живого: Івась кидає свої боїща та руйнування, любується красою світовою, квітучими рослинами, живлом усяким — пестить козачків, сонечко, коників, слухає дзвінку жайворонкову пісню… Гляне батько на дитину: той Івась, та не той! — не висипає окопів, не риє шанців, не бере їх боєм…

— А що ж ти, Йване, не береш свого Берестечка? — питає батько.

— Не хочу!

— Чому?

— Мати не велять…

— Чому?

— Кажуть: грішка змалечку привчатись, як з людьми битись… Треба з ними у миру жити!

— Бреше мати! То з добрими, то й у миру; а з лихими — коли їх не вкладеш, то вони тебе уложать…

Оже важчим здається Івасеві тихе, люб’язне материне слово, ніж суворе та грубе батькове. Так що, як повернуло Івасеві на шістнадцятий рік, то він зовсім покинув іграшки у бої та став ходити біля волів, додивлятися до плуга, до борони. Спершу й це все було хлопцеві за іграшку, а далі — увійшло у його щоденні клопоти, близько припало до серця. Став він уже більше нудьгувати тоді, коли підласий або сірий віл захворіє, ніж од приповістки батькової за татарський набіг…

Мати раділа. Та й батько — не то, щоб легко було його січовому серцю дивитись, як замирала в синові лицарська вдача, а все ж і батько не дуже горював від того… Кругом уже старе лицарство розтавало. Не стало рівності — не стало братства. Козацька старшина, що колись, вибираючи, на її голови груддям кидали, щоб не зазнавалася, — позадирала тепер голови вгору, а прості козачі до самої землі понагинала… Дряпіжники, сутяжники, всякі військові товариші розкинули свої тенета — і, як зайців, ловили в них просту темноту… Не стало уже й гетьмана. Та й навіщо він тоді, кому він тоді здався?! Кругом Україну облягло панство, позалазило в саме серце — і, як те гайвороння, шматувало її полумертвий труп… Зажурились наші левенці — та вже було пізно!.. Та сама земля, котру вони довгими списами скородили, своїми кістками засівали, обороняючись од лютих ворогів, стала для них ворогом, од котрого приходилось тікати… Піднявся струс, біганина… З одного місця переходили люди на друге, шукаючи волі, бажаючи панів здихатись — не чужих, а своїх уже кревних панів!