З жінкою Грицько жив мирно, люб’язно: ні лайки, ні сварки не чула їх простора, весела хата. В будні — обоє вони працювали; у свято — ходили вкупі до церкви; по обіді — спочивали, або куди в гостину ходили, або в себе гостей приймали… І стали вони між людьми поважними хазяїнами, чесними, робочими людьми, добрими сусідами, навдивовижу парою…

— От з кого беріть, дітки, примір, як у миру жити! — не одна, не дві матірки радили своїм дочкам з зятями або синам з невістками — з Грицька та Христі… Він зостався сиротою й вона сиротою. А що з них вийшло? Чесною працею он скільки надбали! Чесно вони й поживуть його… у миру та в ладу, як брат з сестрою… ніхто з них і не замутить… Одна в них думка, одна рада… Отак, дітки, треба на світі жити!

ЧАСТИНА ДРУГА

VIII

СІЧОВИК

Велике село Піски. Розкинулось, розляглося і вздовж, і вшир, і впоперек на рівній низині, в балці, а перед самим селом мов хто борошна насипав — білого піску серед чорної землі. Так, наче хто білий килимок прослав, щоб витирати ноги, вступаючи в село. Посеред села стоїть невеличка старенька церковця, трохи перехилилася на один бік і вросла в землю. Не тільки покрівля, де-где й ребра поросли зеленим мохом. Проти церкви, на невисокім згірку, величезний палац світить дверима-вікнами… І палац оже, видно, давній, та ще й запущений. Стіни пооблупувані, — де-где вивалюється цегла; покрівля поржавіла; у вікнах шибок не долічишся. Мабуть, ніхто не живе в тому палаці, бо й двір нерозчищений — заріс густою муравою. Тільки дві протоптані узенькі стежечки тягнуться через увесь двір до двох невеличких будинків — по один і по другий бік палацу. Все те осунулось, опустилося… Так виглядали Піски перед волею.

А літ за півтори сотні не тільки цього палацу, а й самих Пісок і сліду не було. Там стояло невеличке сільце, або краще — невеличкі хутірці розсипались по балці, як стоги сіна зимою по степу. Мазанок було всього, може, хат з п’ять, а то все — землянки при самій землі, як могилки, повіддималися. Тільки один димар нагадував, що то не берлога звіряча, а людська оселя, що берегла людей од звіра і од лихої години. Землянка була з присінок, схожих на рів, та хати — льоху. У хаті була піч, де можна зварити їсти та погрітися; одним одно віконечко — мале, як оддушина у бджоляниках, виглядало збоку на шлях. Недалеко від землянки стояли кружком верби, мов зачаровані дівчата, а посередині — чорніла яма, обставлена очеретом. То — копанка для води. Огорожі — ніякої. То тепер тільки стали городи обгороджувати, а тоді — ніхто цього і в думці не мав. Зайвої землі лежало неозорно перед тобою й за тобою… Приходь, заори, скільки хоч — ніхто тобі й слова не скаже. Хіба тільки сусідній пан полковник або сотник подумає: «Ловись, мов, рибко, мала й велика!» Поки там пан налагодиться сплести невода, рибка собі в затишку плодиться, прибуває, виростає… Серед пустих степів красуються, як квітники, веселі хутори, присілки, села; де-где вже посеред села й церква біліє, — ще здалека горить хрест на сонці…

Так уродилося багато сіл і хуторів кругом Гетьманського. Де був колись бір — стало велике село Бірки; серед ярів та байраків, мов з землі виросли, Байраки — Малі й Великі; там, де колись на лощині вовки вили та лисиці нори рили, — красується село Вовча Долина. Тоді заснувалися й Піски.

Оже, як не давно Піски настали, що вже почала вивітрюватись і людська пам’ять про їх настання, та людська пам’ять не сховала того: коли і як оселився у них захожий січовик Мирін Ґудзь. Заховала тільки людська спомка, що цей Мирін був уже немолодий чоловік, коренастий, з довгими усами, з закрученим за ухо оселедцем та що він ще довго після того, як оселився, не кидав свого запорозького звичаю — воювання. «Воював, — казав він, — з ляшнею, воював з башею, воював з татарвою, а тепер воюватиму — з звіром!» І дивись: скинув рушницю на плече та й потяг подовж поля — скільки оком зглянеш… Немає день, немає два, іноді й на третій не видно. А там — глянь! і несе шкур п’ять або шість вовчих.

Отак Мирін доки воював, доки бився, рубався, поки й сам не набіг на свого ззіра, що й його звоював. І ніхто другий звір той, як Марина Зайцівна — з піщанських-таки хуторів козача дочка.

Ішов якось раз Мирін з полювання додому. Сонце стояло на вечірньому прузі, а ще як огнем пекло. Вітер подихав гарячий-гарячий… «Доходжу я, — каже Мирін, — до Зайцевого хутора — виморений, змочений потом. Пити — аж душа горить. Коли — зирк! — вискочила ласочка з земляної нори з відерцем у руках та скік у кружало верб, до копанки! Як забачив я відро, то у мене аж закипіло всередині… Піду, думаю, нап’юся води холодної… Іду. А дівчина нахилилась над копанкою, бере воду та стиха співає… Та таким же то любим голосом, таким важним співом — аж за серце хапа… Підходжу я… «Дівчино! — кажу, — дай лиш води напитися!» Вона глянула на мене — любесенько так… та й співати годі… А мені вже тоді й пити перехотілося… В її чорних, блискучих очах втопилася моя згага! Подає вона мені відро; нахилився я… «А бодай тебе, — кажу, — з такою водою… яка мутна та нечиста!» Та вже хотів був напитися… Вона — хвіть відро… Води — як не було, — тільки калюжка на землі стала. «Стривайте, стривайте, — зацокотала дівчина, — я друге витягну!» Та за відро, та до копанки… Прихилилась, витягла. Та вже ж і вода! холодна та чиста, як сльоза… Напився я, — трохи чи не цілісіньке відро видув; подякував та й пішов… Приходжу додому. Що за знак?.. з ума не сходить моя дівчина: так перед очима й вертиться… «Що за нечиста мати? — думаю. — От тобі й напився води!..» Переходить день, — все одно, що вчора. Минає другий, — не забувається… Піду на полювання, — вона мені, наче мара, з-за бур’янів привиджується!! Раз на вовка хука дав; удруге схибив; за третім разом заряд у пеньок всадив… Овва! зовсім здурів…