Хлопці збирали овець в отару, гнали до села. Там, у царині, стрівали їх люди, і кожне своїх овець залучало додому. Порозпускавши овець, хлопці вертали по домівках, а дід запирався у землянці до другого ранку.
V
ТАЙНА — НЕВТАЙНА
Добре Чіпці у діда підпасачем. Робота неважка, саме припала йому до вподоби — по його літах і по його душі. Та не те, щоб і без користі. Дід брав за літо по п’ятаку од вівці. Шага давав на Чіпку та Грицька, та ще хліба мішків з п’ять, та ягнят двоє або троє на рік. Чого ще? На харч він собі заробляв; гроші йшли на одежу; ягнята — на прибуток.
— Слава тобі, господи, що ти зглянувся на наше безталання! — дякує Мотря богові. — А я вже не думала, щоб з його вийшли люди…
— Став розуму доходити, — одказує Оришка, — сам побачив, що треба робити… І мені, старій, довелося його хліба з’їсти… спасибі богу!
Отак радіють та богові не надякуються, що хоч трохи втекли од тих важких злиднів, нужди, горя… І в хаті у них стало чепурніше, ясніше; і хліб не такий чорний та сухий; і каша до борщу не вряди-годи; а часом і сир на вареники… І одежа, хоч про свято, була як у людей; та й у будень не висіло та не бовталося старе ґноття… І зокола хата обмазана, хоч рудою глиною, та все ж рівненько; зверху полатана — не світить гнилою, дірявою оселею; з-за хати хлівець визирає, льох чорніє… Уже завелась свиня з поросятком і овечат десяток. Уже під паску є своє поросятко й своє ягнятко, і паска — біла… Достатків більше, й достатки кращі.
А тут ще, після смерті якогось бездітного далекого Мотриного родича, зосталося їм днів на десять поля… Після судів та пересудів, — після двох мішків пшениці та двох овечок-ярок, що Мотря подарувала волосному писареві, — одсудили Мотрі землю громадою…
— Не журись, Чіпко, — каже, радіючи, Мотря. — Тепер буде своє жито, й своя пшениця, і просо, й ячмінь, і гречка… Одберу місцину, картоплі насаджу — на зиму буде!.. Ік різдву загодуємо свиню… Сало продамо, м’ясо посолимо, ковбаси начинимо… Буде з нас! Хай тепер наші вороги сміються, нехай цураються, минають!..
Аж помолодшала Мотря, весела стала.
Чи все ж то такі щасливі та ясні дні колихали Чіпку? Чи все ж то одні удачі та радощі складали його молоду силу, котра так і пробивалася з-під його гострого погляду, смілого поступу?..
Ой, ні! Життя — що стернясте нива: не пройдеш, ноги не вколовши.
Першою такою колючкою у Чіпчимім житті була смерть бабина. Йому тоді тільки що сповнилось п’ятнадцять літ. Баба уже була стара-стара, як молоко біла, як сухар суха. Уже й літом з хати не вилазила, — хіба у палючий день вийде, було, з хати, сяде на призьбі, складе свої сухі сині руки на колінах та й гріється проти сонця. А восени усе жаліється та жаліється Мотрі:
— Отже, дочко, щось мені погано… Так погано, так погано! Чую, наче у мене всередині щось застигає; руками й ногами зовсім не володію, не знаю, чи й є вони у мене… Мабуть, це вже моя за мною приходить…
Так казала Оришка звечора, а до світа — й богу душу оддала.
Лежить баба на столі у хаті. Хрест у руках, свічка в головах… Та ж баба — тільки очі заплющила, рот зціпила… Прийшов піп, дяк, зійшлися люди, узяли бабу, однесли на кладовище, опустили в яму, загребли… Мотря плаче. Чіпка не плаче… Йому тільки чогось страшно, жалко… «Нема баби… — думає він. — Умерла баба… не буде більше баби… Смерть узяла бабусю… люта смерть… А що ж то за смерть?.. Хто знає?..»
Темна мара устала в Чіпчиній думці, як страшидло яке, холодне, непривітне… Говори, дивись — а тут… зуби зціпило, язик одібрало, очі заклепило… Кидають у землю, — темнота непривітная, німота непробудная, нерозгаданий холод та морок! Ось і черв’як плазує — холодний та слизький, аж напинається, аж звивається, поспішаючи до тіла…
Приліз, приложив свій червоний ротик — як невеличким свердликом проточив дірочку в тілі і уп’явся… По йому аж хвиля заходить, так він натужувався, точив… Ось уже дірочка… А там — дивись — і другий пнеться, третій, четвертий… Подірчавіло тіло… Чутно глухий стук. То одвалилася одточена частина тіла. Черви заворушилися, піднімаючи вгору свої хвостики…
«Ух!.. гидко… страшно!..» Чіпка здригнув. «І від кого се? — запитувала його злякана думка. — Кажуть, від бога?.. Смерть від бога?.. темна німота… черви… все від бога??! Господи боже! невже це треба?.. І для лихого його багато, а то ж для доброго?.. А баба така добра була, до всіх добра… І так каратися?.. Чи для всіх воно однаково?.. Де ж тоді правда?.. Ой, ні, ні! тут щось та не так, — тут щось друге, інше…»
Задумався, загадався Чіпка… Зробився — аж страшний, помарнів, похнюпився, дивиться якось чудно… Зведе оце на тебе очі — і нічого не бачить; клич його — не чує… Аж занепав. Уночі схопиться — одягається, озувається…
— Чіпко! куди ти? — пита здивована мати.
— Га-а?
— Куди ти?
— Баба кличе… піду до баби…
— Та господь з тобою! Баби немає — умерла…
— А що ж ото?.. слухайте!.. — Та й наставить ухо — слухає… — О-о-о-о! «Чіпко!.. Чі-п-ко!..» Чуєте?.. — Зараз, зараз, бабусю… я зараз!..