Про УКРЛІТ.ORG

Хіба ревуть воли, як ясла повні

C. 12
Скачати текст твору: txt (1 МБ) pdf (736 КБ)

Calibri

-A A A+

Уже й овець позгонили, і дід зібрався. Вийшов з землянки. На голові солом’яний бриль; на плечі, на ґирлизі, висить торба з хлібом та свита — на случай негоди; у руці — малахай.

— А що, хлопці, будемо рушати! — каже дід. Хлопці підводяться, ховають у торби своє чорнохлібне снідання й біжать згонити овець, що розтеклися по всій царині, натщесерце смакуючи росяною травою… От уже й овець позгонили до гурту.

— Агу-у… тю-у-у! — гукнув дід. — Треш-тереш-треш! Свиснув малахай у руці… Одчиняє Чіпка або Грицько ворота у царині — і тихо-помалу, посхилявши униз голови, потягли вівці шляхом у поле… Хлопці по боках, дід ззаду, а Лиско, піднявши свій хвіст і голову вгору, гордо виступає за дідом, мов вірний джура за отаманом.

Отара суне помалу, викрикує — то «бе-е!», то «ме-е!», — кахикає, як зимою старі баби на печах, коли почнуть прядиво м’яти… А курява, як хмара, слідком за вівцями…

— Агу-тю-у-у! — гукнув дід, ляснувши малахаєм.

— А куди, руда? — кричить Грицько на овечку, що одрізнилась од отари й прожогом почесала з шляху до зеленого обніжку. Вівця не слухає Грицькового покрику: біжить швиденько до зеленого моріжку ухопити свіжої травиці та хоч капельку проквасити душу од тієї страшенної пилюги, що до самих печінок добиралася, давила-душила.

Грицько бачить, що за рудою й другі повертають з шляху, — пустився підтюпцем, раз по раз вигукуючи «тереш! тереш!» та виляскуючи малахаєм. Блудяги нехотя повернули до гурту.

Сонечко почало з-за гори випливати — грало, усміхалося… Як легенькі блискавочки, забігали по землі його пароси, — і кришталем заіскрила роса по зеленій траві… За сонцем усе живло прокинулось. Там коники кричали та сюрчали, як не порозриваються; там перепели хавав-» кали та як у забій били; тут вівці бекають, мекають, кахикають… Легенький вітрець подихає — і скрізь розносить тепло раннього літнього ранку… Хороше так, весело!

Чіпка йде збоку отари, похнюпивши голову… Об чім він думає? що гадає? — Нічого він не думає, не гадає… Він прислухається, що діється у його в серці, в душі… Хоче збагнути — і забуває… все забуває… Йому так гарно, весело; йому так вільно, просторо… Чвала собі помалу. Торбина на плечі, малахай у руці… Байдуже йому!.. Посилає уперед ногу за ногою — не думає: де він, і що він, і як він… Легко трепече його серце; дивні якісь радощі — не то сон, не то дрімота — сповивають його душу. Догнали отару до становища. Дід свиснув малахаєм — вівці розскочились, розсипались по зеленому полю…

— Отепер, хлопці, спочинемо!

І сідають наші вівчарі утрьох під деревом. Дід виймає шматок хліба та дрібок солі, починає й собі снідати… Грицько, чи присів, чи ні — вже, дивись, опинився гін за двоє, скочив верхи на барана, триндикає та висвистує…

Чіпка лежить на спині, дивиться в блакитне небо. Небо синє, чисте — ні хмарочки, ні плямочки — глибоке, просторе та широке. Не продивитися його глибини, не досягнути оком до краю! Погляд тоне у тій синій безодні, як у сивому тумані… тільки думка росте та ширша…

«Що там? — дума Чіпка. — Там, мабуть, гарно так… Ач, як синіє!.. як сонечко сяє!..»

— Діду!

— А що, сину?

— Що там?

— Де?

— У небі?

— Бог…

Заду мається Чіпка… Дивиться у небо, — йому так гарно дивитись у його…

— Чи воно, діду, є там люди?

— Де?

— На небі…

— Нема, сину! Там бог святий, янголи його та душі праведні…

— А хіба хто там був?

— Так кажуть. Батюшка так і в церкві читає.

— А гарно, мабуть, там… Бачте: яке синє, гарне!..

Дід, поснідавши, молився богу.

— Гарно, сину! — прошептавши молитву, одказав Чіпці. — Гарно!.. Не те, що тут, на землі… Там усе добре, святе… А тут — усе грішне та зле…

Замовк дід. Трохи згодом прокашлявся та й знову почав:

— То ще тільки один бог милосердний держить нас на світі; а то б нас давно треба виполоти, як твар нечестиву. Дивись: вівця!.. Що вона кому заподіє?.. Нікому нічого!.. Ходить собі, щипле травицю зелену… вівця, та й годі!.. А ми й її ріжемо, ми їмо її, як вовки голодні… І чого ми тільки не їмо?.. А воно то все — гріх! Усе нам оддячиться на тім світі, усе… Грішні ми, прокляті душі! Ми не тільки над скотиною знущаємося, — ми й свого брата часом черкнемо… Бач! У брата — он те й друге, а у мене ні сього, ні того… заріжу, мовляв, брата, — добро його поживу! І ріже чоловік чоловіка… Ріже — забув і думати, що йому на тім світі буде!.. Лихий його путає — він і ріже… Ох, грішні ми, прокляті душі!

Чіпка слухає — і проходить по його душі страх, холод… і шепче він стиха за дідом: «Грішні ми, прокляті душі!.. І мати моя грішна, — думає він, — бо вона мене била малого, вона мене серед зими на шлях викидала, щоб не просив хліба… А баба не грішна: вона мене ніколи не била; вона мені усього давала, жалувала мене, вговорювала, от як дід… І дід, мабуть, не грішний… А Грицько? Грицько — грішний: он як він верхи на барані пре!..»

— Грицьку! Грицьку! — скочивши на ноги, крикнув Чіпка: — не їдь на барані — гріх!

Панас Мирний. Зібрання творів у семи томах. Том 2 Київ: Наукова думка, 1968 - 71. ст. 33 - 370.
 
 
вгору