А Грицько гика та тпрука на все поле…

— А він на барані їздить? — питає дід. — Бач! Я й не туди, чого він так вигукує… Ось я тобі, я тобі!! — свариться на Грицька дід здалека ґерлиґою.

Грицько скочив з барана, побіг до верб, що росли над шляхом. А дід, понюхавши табаки, розіслав свиту, розвернувся проти сонця та грів старе тіло. І Чіпка біля його примостився.

Незабаром Грицько вернувся з повною пазухою горобенят.

— А я, діду, ось скільки горобенят надрав! — хвалиться.

— Навіщо ж ти їх надрав? — питає дід, не підводячи голови.

— А щоб оця погань не плодилася!

— Хіба вона кому зробила що?.. А гріх! — промовив Чіпка, придавивши на останньому слові.

— А хто, як жиди Христа мучили, кричав: жив-жив? — одказав Грицько та й висипав з пазухи голоцюцьків з жовтими заїдами.

Чіпка подивився на діда, що лежав собі та дрімав, не слухаючи їх розмови. Горобенята почали розлазитись. Грицько ухопив ґерлиґу.

— А куди?.. куди!.. — закричав. Та — геп! ґерлиґою по горобенятах… Так кишечки й повискакували…

— Оце вам жив-жив!.. жив-жив! — гукає Грицько та раз по раз ґерлиґою, ґерлиґою…

Чіпка дивиться то на горобенят, то на діда: чи не скаже чого дід? Дід лежав собі мовчки. «Значить, правда, що вони кричали: жив-жив!» — подумав Чіпка та як схопиться… Очі горять, сам труситься…

— Стривай, Грицьку! стривай! не бий… Давай краще їм голови поскручуємо!..

Як схопить горобеня, як крутне за головку… Не вспів оком моргнути, — у одній руці зостався тулубець, а в другій — голівка.

— А що — жив! а що — живі! — кричить Чіпка…

— А що — жив! а що — жив!.. — вторує за ним Грицько…

Незабаром горобенят не стало: валялися тільки одні голівки та тулубці…

— От тепер можна й ґерлиґою, — каже Чіпка, взявши ґерлиґу в руки. Грицько й собі за ним. Та зложили горобенят у купу й почали періщити, як снопи молотити… Не зосталось горобенят і сліду: валялося тільки одно м’ясо та кишечки, перебиті, перемішані з землею.

— Ходім ще драти, — каже Грицько: — там ще є.

— Ходім, — згоджується Чіпка.

Та й побігли до верб, один одного випереджаючи.

— А куди ви? — підвівши голову, питає дід. — Підіть лишень овець позавертайте! Бачите, як порозходились… Щоб ще звірюка не зайняв…

Дід знову ліг. Скоро й заснув. Хлопці побігли.

— А хіба жиди Христа мучили? — питає на бігу Чіпка.

— Жиди ж… А горобці сиділи та кричали: жив-жив! Щоб ото ще мучили…

— Ну, тепер же мені не попадайся ні один жид! — нахваляється Чіпка. А очі, як у того вовченяти, горять…

— Е-е! Жидам ти нічого не зробиш, — каже Грицько, — вони здорові… А жиденятам можна бебехи надсадити! Я вчора одного бив-бив та ще й пейси вирвав…

— Їй-богу?

— Їй-богу.

— От, коли б я піймав! …Я б йому голову скрутив, як горобеняті!

Швидко вони позавертали овець і, як кошенята, дралися по вербах, видираючи горобенят. Удвох надрали ще більше, ніж сам Грицько надрав. А далі — поскручувавши голови, били ґерлиґами… помісили чисто на гамуз!

Сонце дедалі все вище та вище підпливало. Перше ж так гарно сяло та гріло, а це вже стало пекти-палити, аж дід прокинувся…

— Ач, як угріло! — обізвався він, підсуваючи свиту під вербу, у холодок. — Ану, ще понюхаємо та заграємо… Хлопці, видно, десь горобців деруть… — Дід понюхав. — А-а… та й добра ж! — промовив, чхнув і поліз у торбу за сопілкою.

Вийняв сопілку, послинив дірочку, свиснув раз, удруге — і зачав «Вівчарика». Гучно-гучно загула сопілка на все поле, немов хто заспівав жалібно; аж ось замира, замира, — тільки сопе… А це зразу, немов опік хто, закричало, завищало — та й стихло… вдруге… втретє… і полився тяжкий плач… Сумно зробилося, важко… Отара посхиляла вниз голови, немов слухала того плачу тяжкого… От знову сопілка замовкла. Трохи перегодя тихий регіт крізь сльози стиха веселив поле; далі — дужче… дужче… сльози сохли… регіт замирав… понісся веселий, танцюристий козачок…

— То дід гра, — каже Чіпка. — Ходім до його!

— Ходім.

Побігли.

— А, мабуть, час, хлопці, й овець напувати! — зустрічає їх дід.

Хлопці зібрали ватагу, погнали до водопою. Тут з ними трохи халепи не сталося. Як гнали отару через луг, — де не взявся сірий вовк і потяг нишком ягнятко в діброву… Отара схарапудилась, сипнула вбік — аж до Грицька повалила; Лиско майнув за вовком, Чіпка за Лиском. Вовк бачить, що непереливки, — покинув ягнятко та драла в ліс… Чіпка з Лиском за ним. Дід почув, що Лиско гавкав на вовка, й собі надійшов… Так де ж ти вовка в лісі шукатимеш? Тільки й того, що дід похвалив Чіпку за те, що не побоявся вовка, одбив ягнятко…

Вернулися з водопою. Пообідали сухий хліб з сіллю; дід знову ліг спати; хлопці бігали завертати овець; Чіпка розказував, який йому вовк здався: «здоровий, а легкодухий»; Грицько, не вважаючи на гріх, на барані їздив, щоб тільки дід не бачив… Потім того вони полуднували… Чіпка діда про що-небудь розпитував; дід розказував про всяку всячину, грав па сопілці… Так — аж поки сонце не повертало навзаходи. Тоді дід завжди казав хлопцям: «Пора, хлопці, додому вертати!»