— Софія Іванівна мала рацію, коли казала, що то я недобре робила! Тепер я розумію, треба було інакше… Бо то ж вони від самотності підстерігають нас, дипломатських, щоб ткнути цукерку чи погладити тебе по голівці, як рідну онуку.
Образ Заболотної, видно, зараз не полишає Ліду. Згадавши якийсь випадок, дівчинка взялась виображувати досить дотепно, як одного разу, доручена матір’ю Заболотній, вона летіла із Сонею-сан із Токіо і якого тоді страху набрались вони обидві, коли літак їхній потрапив у грозу: ото був ексидент! У салоні стало зовсім темно, тільки блискавка б’є раз у раз… То споночіє зовсім, то знов за ілюмінатором блись! блись! по всьому крилу. Пасажири були охоплені жахом, а найбільше перелякався тоді їхній сусід, кругленький такий бізнесмен із Гонконгу, небораці здалося, що від удару блискавки вже загорілось крило…
— А Софія Іванівна, хоча й сама тремтіла з переляку, одначе так смішно його приспокоювала: «Пожежі не може бути, сер, я знаю, адже в мене чоловік льотчик!..»
— Сильний аргумент проти блискавки, — усміхнувся Заболотний.
— Летіти крізь грозу — це справді моторошно, — розповідала Ліда. — Відтоді літати боюсь, а проте якби оце рейс додому — згодилась би хоч зараз… Швидше б уже до своїх! А там Крим, Артек… Кизиле Петровичу, вам у дитинстві доводилось бути в Артеку?
— Далеко він був тоді від Тернівщини.
— Ах, містер Кирик… Скрізь були, все бачили, а з Артеком розминулись.
— Що вдієш… Швидко ми тоді з артекі’вського віку виростали.
— Пригадую, ще до школи завдавало мені клопоту одне питання: що буде, коли всі люди повиростають? Коли всі, хто є на землі, стануть дорослими?
— О, то було б жахливо.
— По дорозі в Артек, Кириле Петровичу, ми неодмінно заїдемо глянути на вашу Тернівщину, — ілі ж із Сонею-сан обіцяли мені… Запрошували навіть на свою майбутню пасіку…
— Слова не ламаєм.
— Я просто мрію глянути па вашу солов’їну балку, па біленьку віллу Заболотних у вербах під кручею.
— Вілла, правда, не з паркетами — з глиняною долівкою. Зате долівка в нас там татарським зіллям та осокою притрушена… І хоч моря нема, і калабані повисихали, ало повітря! Пий не нап’єшся!.. Ах, Лідо, Лідо…
— Ні-ні, я мушу там побувати!
— Неодмінно побуваєш.
Хай би й справді побачило дівча Тернівщину, та ще такою, як вона постала нам із Заболотним в один із останніх наших приїздів, у цвітінні садків, з повітрям, мабуть, найчистішим у світі… Вийшли ми тоді з ним у поле, вдихнути того повітря на повні груди й перезирнулись:
— Ах, дихати б і дихати! Ніде такого нема…
— Принаймні для нас… Вливається в груди само життя…
Того дня постала очам і степова доріжка, що світилася нам колись червоними яблуками, розкладеними на стовпчиках. А серед степу, в тому ж самому вибалку, хутірець тополями вигнався, стрункими, високими, як тоді.
Ще в селі нам сказали:
— Яворову балку навряд чи впізнаєте… Таке то, мабуть, місце живуче: пеньки кілька літ стирчали після Ро-манового садка, при німцях там хворих коней дострілювали, а тепер знову на тій Романівщині цілий хутір виріс… Правда, зветься інакше: польовий стан або табір. Осідок наших механізаторів.
Не могли ж ми те місце не провідати…
Табір як табір: поміж тополями просторе подвір’я, самохідні комбайни, чекаючи жнив, вишикувались, мов для параду; під довжелезним навісом теж повно всякої техніки, що їй ми вже й назвиськ не знаємо. А далі, спускаючись аж у вибалок, біліє цвітом весь обкипілий садок! Тихий, повен сонця, і бджола десь у суцвітті гуде…
— Кириле, де це ми опинились?
— Справді — де?
Чи не сниться нам бджолиний віолончельний цей гул і сонцем залите святкове тихе цвітіння, таке тихе, що й пелюстка не впаде? І ніде нікого. Лише ластівки змигують, прошивають подвір’я сюди й туди, десь у них гнізда під навісом і під хатою теж, хоча хата — це, власне, цілий будинок, удвічі, мабуть, більший за ту оселю, що колись стояла на цьому місці й привітно впускала нас, засніжених, коли ми з звіздою приходили вдосвіта сюди щедрувати… Тільки вікнами й ця повернута до слободи, до сонця, а вподовж побіленої стіни аж на край хати тягнеться квітник, ціле літо тут палахкотітимуть троянди — червоний, як жар, «майор Гагарін» і незрівнянна жовто-золотава, цвіту сонця, з цілою гамою відтінків-барвинок «Глорія Дей»…
Та ось із глибини садка, з того сяючого цвітіння, пригинаючись під віттям, з’являється постать карячконога, у теплій, незважаючи на спеку, фуфайці, з берданкою на плечі, якоюсь недоречною серед цього цвіту, серед безлюддя й тиші, де лиш бджоли бринять… Недовірливо, згинці, іноді струшуючи на себе пелюстковий цвіт, прямує назустріч нам ця постать, похмура й чіпка, з обличчям еллінського сатира, в якому, одначе, для нас є щось знайоме.
Та це ж Мина Омелькович! Ізсохся, поменшав, але навіть не посивів, став сіро-бурий якийсь…
— Я вас із садка давно примітив, та навмисне себе притаїв: ану, думаю, що вони будуть робити? — каже він, коли ми вже сидимо всі втрьох у затінку на веранді. — На весіллі гуляли? Знаю, знаю, Ялосоветка сина женить, тільки мене покликати забули… Коли старший братан твій, — спозирнув Мина Омелькович на Заболотного, — дочку віддавав за агронома, то догадались-таки й Мину гукнути, а ці молодята… Та я й не пішов би. По-перше, що пост цей ні на кого кинути, хоч воно, звісно, комбайна піхто не вкраде, а головне… Насмішкуватий у тебе племінник, Ки-риле, в «Перець» би йому писати. Та, правда, ти ж і сам такий, всі ви. Заболотні, зроду насмішники… — І раптом з-під острішкуватих сіро-бурих брів не по-старечому гострий погляд на Заболотного: — Невже ти й справді більше десятка мов знаєш чужих?