Ось і зараз, нахилившись до Заболотного, питає стишено:
— Вам не здається, що за нами хтось таки ув’язався? Заболотний поглядає в дзеркальце, де відбивається дорога.
— Нікого, Лідо, — каже спокійно. — Цього разу лише звичайний потік машин.
Супутник наш раптом, мовби когось загледівши, просить Заболотного зупинитись. Машина, виведена з потоку, вклякнула край полотна. Хлопець подякував і, підібгавши свою хламиду, з винуватою усмішкою вислизнув на узбіччя траси, хоч поблизу не було жодної живої душі, не виднілось нічого, крім лапатої темені сосен.
Калюжі, мокрі кущі, звихрені вітром, а трохи далі, між дюнами, купою брухту лежать для застороги водіям зні-Ьечепі машини… Не раз уже вони зустрічались нам уздовж траси, ось такі купи строщеного заліза, їх навмисне не прибирають, бо то все застороги, все пам’ятники зруйнованим швидкостям!
Лапата темінь сосен, дюни і біля іржавої купи брухту скулена — знов знаком запитання — постать з непокритою головою, в пурпуровій хламиді…
— Який він нещасний, — тихо сказала Ліда, знов щулячись від спалаху блискавки.
Так і полишаємо його в тривожній темряві край дороги, полишаємо з щемливим, гірким почуттям. Як несподівано виник був перед нами з сивизни дощової, так знову в розтанув у ній, швидко розчинившись у вечірнім тумані, сам ставши туманом серед мокрих, темних лісів…
XXVI
Нарешті ми вихопились з-під зливи, і Заболотний натиснув, як від каже, на всю «железку»:
— Спробуєм наздогнати втрачений час!
— Спробуй, хоча цього ще нікому не вдавалось… Злива таки відчутно вибила нас із графіка, проте за кілька десятків миль дорога під шинами раптом зашуміла зовсім суха, тут, виявляється, й не крапнуло, дощ потягло стороною. Ось тепер друг мій дає собі волю: це вже не їзда, це політ! За склом усе злилося від швидкості й ночі. Таранимо темряву, безмежну, безформну. Летимо, віддалені від неї лиш оболонкою цієї надійної нашої «капсули», де панує затишок, жевріє життя, й думка щось далі малює. Де він ночуватиме, той хлопець, що зостався в мокрих лісах шукати свою любов? І чи існує в природі ота творча надсила, яка могла б йому зараз допомогти в його становищі?
Ліда підшморгує носом у кутку — плаче вона там, чи що?
— Лідо, ти чого?
— Нічого, це я так… Соню-сан згадала, у неї стільки там зараз хвилювань…
— Така натура, — каже мовби аж невдоволено Заболотний. — Доки ти в дорозі, все їй здається, що з тобою неодмінно стався якийсь ексидент… І як ти їй звідси поясниш, що затримала нас звичайнісінька злива, щоправда, зовсім непередбачена…
— Може, Софія Іванівна до наших піде? Або в кіно?
— Де там! Вдома сидітиме, ждатиме хоч і цілу ніч… Теж натура, як у тура… — І хоч каже Заболотний це майже суворо, однак у голосі його чути затаєну ніжність.
Взаєминами своїми подружжя Заболотних іноді мене просто зворушує. За жартами, за іронією, за якимись навіть псевдосварками вчувається глибінь справжнього почуття. Щораз помічаєш, як вони дорожать одне одним, можливо, що це саме той випадок, коли доречно говорити про цілковиту родинну злагоду, про гармонію душ. Іноді глянеш на них — такі, ніби вчора побралися, хоча мають двох синів, як вони кажуть, легінів, обидва зараз на Батьківщині: старший — курсант морехідки, а менший навчається в школі-інтернаті для дипломатських дітей, ще рік — і теж матиме атестат зрілості… Заболотні тут уже завершують належний їм термін перебування і в ці дві живуть надією, що незабаром бути їм удома, де, як Заболотний час від часу похваляється, він здійснить нарешті свою давню мрію — стане бджолярем з науковим ухилом, а Соня буде при ньому асистенткою.
Одне слово, жде їх нектарна ідилія, про яку добре відомо й цій Ліді Дударевич, чия підтримка фантазіям Заболотного забезпечена вже хоча б тому, що йдеться про домівку. А дівчинка гостро, навіть чи не з більшою гостротою, ніж дорослі, переживає розлуку з рідним краєм, а бабусею, чиїх ласк навіть при бажанні не можуть Ліді замінити всі її покровительки тутешні. Якийсь час Дударевичі мешкали в готелі, населеному переважно людьми похилого віку, привітними, чепурненькими бабусями, котрих сюди спроваджують їхні дорослі діти; тож у цьому готелі лагідні бабусі самотньо й доживають вік в умовах пансіонних, здавалось би, цілком терпимих. Люди середнього достатку, вони не почувають особливої матеріальної скрути, але ж постійна самотність, ця туга, ця відсутність рідні! На схилі віку, в пору критичну — і ось так! Життя без онучат, без дитячого товариства, життя без нікого… На дипломатських дітей ці пансіонні люди просто полюють, підстерігають із своїми ласками, коли малі повертаються зі школи, щоб наблизитись до них, погладити по голівці, щось запитати… «З якої країни ти? Хто твій тато, хто твоя мама?» Не раз Ліда чула на своїй голівці доторк сухенької, теплої чиєїсь руки, бачила перед собою незнайому згорьовану людську старість з неудаваною добротою в очах, і щоразу їй було — невідомо й чого — соромно, ніяково й боляче від ласки цих зовсім стороннії для неї людей. І ось тепер, признавшись раптом вам, як вона старалась іноді уникати зустрічі з тими готельними чистенькими бабусями, Ліда, певне, за-пізніло шкодуючи, аж зітхнула: