Шал його мови урвавсь несподівано, як тільки йому здалося, що Заболотний наздоганяє котрусь із передніх машин, зближуючись на небезпечну відстань.

— Ви теж? — мовив наш супутник з тривогою. — Збавте швидкість… Je vous pris, — додав він чомусь по-французьки.

— Вам лячно?

— Я турбуюсь також і за вас…

— Ви нас зовсім не знаєте.

— А ви себе знаєте? Ви самозбагнулись? Що, коли ви зовсім не ті, ким себе уявляєте? Так, так, раптом ви — інші?

На якийсь час у машині запанувала мовчанка. Дивність почутого, здається, й на Заболотного справила враження. І хоча він, зваживши на прохання чуднуватого свого пасажира, таки трохи збавив швидкість, але зробив це плав-по, тут же й пояснивши:

— При поганій видимості різко зменшувати швидкість небезпечно, це знає кожен на трасі. Якщо пригальмуєш зненацька — одразу налетять, зіб’ють ті, що йдуть услід… Дорога має свої закони, і ми їм підвладні.

Юнак смикнувся нервово, йому ніби змигнуло в свідомості якесь відкриття.

— То чи не в цьому й розгадка повсюдних глобальних прискорень? Що небезпеки постійно поруч нас — летять, наздоганяють… Десь там безліч їх пасіда!.. І хоч-не-хоч жепи, мчи, щоб не налетіли сліпма, не розчавили, як мою нещасну Кет. — Останні слова схлипом болю вдарили йому з грудей.

Він відкинувся усім тілом на спинку сидіння, здається, раптова втома й цей біль ураз виснажили його. Потім розранене горе, видно, знов додало йому пристрасті, в голосі з’явилася гнівна сила.

— Але десь таки мусить бути межа цим наростаючим швидкостям, цій гонитві гонитв? Ідеться, звісно, не про те, щоб штучно стримати самих себе, повернутися в епоху диліжансів, — я не вірю, що хтось буде здатен створити «нерухоме суспільство», — одначе перевести дух, озирнутись довкола, перевірити свої контакти з середовищем, дати, нарешті, гуманний напрям можливостям людського генія хіба ж не пора?

Відчувається, що нерви нашого супутника вкрай розшарпані, що йому справді нестерпно дивитись, як люди, наче збезумівши, мчать і мчать кудись крізь зливи й тумани, охоплені шалом гонитви, женуть на скажених швидкостях, маючи, здається, одну лиш жагу — мчати, летіти, переганяти інших, хай навіть у непрогляднім тумані, в згубній пітьмі! І це ті, хто вважає себе вінцем творіння! Гонитва щодалі наростає, хайвеї задихаються, — і куди від усього цього податись, куди? Як і його Кет, він так само перекопаний, що хіба лиш на берегах Гангу чи в Гімалаях, серед людей первісне добрих, простих, ще мо;к-на збагнути сенс і привабу життя. Якась внутрішня невтоленна жага раз у раз заносить його фантазію кудись далеко, в край довічного привілля, де все інакше, де райські леготи-весновії пестять кожну квітку, де зникає туга і страх перед долею, перед незбагненністю світобудови… Десь там можна рятуватись від безглуздя й жорстокостей цієї сліпої гонитви, бо ще но все втрачено, ще можна віднайти якісь істини, близькі до вічної гармонії, і він їх шукатиме на перших стежинах людства, під зорями мудрих брахманів!

Заболотний тим часом далі таранить зливу. Стиснувши уста, не зводячи погляду з траси, він якось аж весело таранить цю нескінченну дощову завірюху. З-під коліс передніх машин ще важчі б’ють буруни, на лобовому склі в нас суцільно ллється розбита щітками вода, вагу її відчуваємо на кузові, на колесах. Заболотний увесь підтягнувсь, йому, видно, подобається тримати в руках цю силу таранячого металу, цю бурю важких, всепробивних енергій. Траса хлюпоче, сичить, стугонить. Паралельним полотном теж ринуть потоки машин, вилітаючи навстріч нам, швидко розбухаючи в леті клуб’ям жовто-білнх вогнів у туманних патлах. З силою прошумлюють повз нас, розвихрюють воду. Час від часу злива спадає, дорога тоді набирає далечі, вся вона червоно тече в гронах мокро розблислих рубінів, їх безліч попереду, сигнальних світил. Невпинно від нас віддаляючись, вони десь гам зливаються в ледь жевріючі галактики підвладних лиш рухові цяток-туманностей.

— Мені шкода таких, як цей, — каже Ліда трохи соромливо, вважаючи, мабуть, що випадковий пасажир і е зрозуміє нашої мови. І справді, він сидить якийсь ніби відсутній, ніби перебуває в трансі. Лише по якійсь хвилі мя здогадуємось, що його просто заколисало, похилило до сну.

— Нещасні діти всепланетіюго похолодання, — каже Заболотний, мигцем скинувши погляд на хлопця, дрімотно понуреного. — Порад багато, прогнозів ще більше, а тим часом молоді люди в розквіті сил гублять себе, валяються по всіх парках, дивлячись на світ, як у порожнечу, з туманом байдужості в очах… Різні є серед них. Минулого тижня ми з Сонею в музеї одного зустріли: перед полотном Джорджоне стоїть, жуйку жує. Неохайний, патлатий, мов той махновець, на грудях модні дешеві прикраси виробу індійських ремісників, а от у погляді щось чисте, самозаглиблене… Я навіть дозволив собі запитати, чого він тут. Що привело його до цих давніх полотен? І знаєте, що він відповів? З тих, каже, я — можливо, для вас і смішних, — хто вірить у рятівну місію мистецтва. Бо коли що здатне в наш час сколихнути, зміцнити чи навіть осяяти душу, то це, він вважає, світло мистецтва. А людям зараз це найпотрібніше — струс просвітлення…