— Може, це той легендарний рій, що він його через океан перегнав?— жартома запитала Тамара, а Ліда, ледь ніяковіючи, поправила матір:
— Не через океан, мамо, а через континент…
— Яка різниця, — відмахнулась Тамара, — міг би й через океан теж!..
Всі ми весело збуджені, їдемо з жартами, що їх викликав цей дивовижний рій бджіл, котрий, заволодівши світлофором, зумів перекрити такої сили рух.
— Ось так, Лідусю, — звертається Заболотний до юної своєї проводжальниці. — Дякуймо бджолятам, що, не впавши во гнів, послухались Френка й відкрили нам світлофор… Хто стане тепер заперечувати, що вони мудрі створіння, що перед нами ще одно диво природи, «диво з крильцями»!
— Кириле Петровичу, чому вони сіли саме на світлофор, як ви гадаєте? — запитало дівча.
— Важко сказати, — зморщив лоба Заболотний. — Може, світлофор вони за вулик прийняли… та ще вулик нової дивовижної конструкції, і вони вирішили, що то буде їхній дім?
— А може, він здався їм квіткою? — фантазувала Ліда. — Бо ж різноколірний, цвіте, грає серед площі барвистими пелюстками світла…
— І таке може бути, хто знає… Думай, хто як хоче, але випадок справді винятковий. Надовго запам’ятається Ліді цей епізод. Десь і згодом, хоч де опиниться, та, коли виникатимуть затори, пробки на дорогах, погляд її щоразу шукатиме бджіл на світлофорах: чи не бджоло-сім’я обліпила його, чи не рій завис там цілою гірляндою, чи не його втручанню слухняно скорився нескінченний цей рух?
— Так чи інак, а щось таки в цьому є, — каже Тамарі— Чому не припустити, що це всім нам від чогось засторога? Як знати, може, якраз бджола обрана природою для такої ролі… Може, якраз їй даровано здатність краще за інших живих створінь проникати у саму суть, у смисл життя, у вічність, як проникав вона в красу росою налитої квітки…
— Здорово ж, Тамаро, розгулялась ваша уява, — усміхнувсь Заболотний, а Соня додала:
— Вважатимем, що бджоли, як і дощик, коли він пилюку прикропить, добра прикмета перед дорогою…
Ідемо, а дорожня пригода все ніяк не забувається, вона й веселить, і чомусь бентежить думку. Що ж це все-таки було? Той світлофор, обліплений кетягом бджіл, він, безперечно, сприймався багатьма водіями як знак чогось, мов якийсь химерний ієрогліф, що несподівано виник на розхресті доріг перед людьми, що вічно жадають швидкостей, що до очманілості заклопотані, поглинуті суєтою суєт… Знак, символ? Але як його розшифрувати? Пересторога швидкостям, смогам, димам, пануванню заліза і чаду? Чи найперше нагадування нам самим про цінності, яких ще не поцінували і які можемо втратити легковажно, безповоротно?
До самого аеропорту вистачило нам цих бджіл. Десь там Френк їх прилаштовує, і завтра вони вже полетять шукати квіття, життєдайні нектари, не знаючи ні втоми, ні страху, погудуть у простори, у свій бджолиний всесвіт.
Та ось уже й ми наближаємось до мети: дітаки виблискують по аеродромному полю, і океан з’явився широко, безміром світла висяйнув перед нами.
До літака ми ледве встигли. Рев турбін, блиск та гуркіт сучасного аеродрому, зльоти й приземлення крилатих гігантів — постань тут раптом із небуття якийсь індіанець в орлиному пір’ї на голові, безстрашний абориген тутешніх місць, він, певне, при одному догляді на це стовпотворіння збожеволів би від стресу, втратив би присутність духу, а Кирик наш тут як риба в воді: швидко зробив те й те з необхідних формальностей і, на бігу прощаючись, поспішає до літака, бо звідти вже кваплять, кваплять… Пасажири на місцях, Заболотний збігає по трапу останній, опинившись нагорі, озирнувся ще раз, усмішкою зблиснув до нас. На мить поруч стюардеси затримався, стоїть високий, легкий із своїм плащем та кей-зом, голова, як завжди, відкрита, океанський вітер чи вітер турбін розвіває, куйовдить його сріблястий чуб, і ми, дивлячись на нього, відчуваємо, що то вже людина польоту, людина небес. Ще він встиг звідти, згори, щось весело гукнути до нас, але що? Усмішку видно, а слів не розібрати за вітром та гуркотом.
Трап відкотили, літак, важко похитуючись, вирушає па злітну смугу.
— Що він гукнув? — перепитуємо одне одного.
Ніхто не розчув, навіть Ліда, хоч у неї й музикальний слух, тож тільки плечима знизує. Справді — що?
Лайнер блищить далеко на злітній смузі. Там сліпучо. Все переповнено світлом неба та океану. Не встигли ми ще й хвилювання погамувати, як той сріблястий, облитий сонцем гігант уже був у повітрі: взявши розгін із бетонної смуги, з ревінням промчавшись над Френковим дахом, пішов на океан, швидко набираючи висоту, доки й розтанув у сяйвах блакиті…
Розшуки нічого не дали. Чи над Бермудами, чи над відкритим океаном, від якого-небудь «тік-так» чи зовсім випадково, може, десь над пустелями, найжаркішими па планеті, збезвістився він, а де саме, так це й зостанеться вічною таємницею.
Минають літа, «стікають, наче вода у ярочку», а Соня-Софійка все жде та жде. Як той, що на трасі пічній вірив, що рано чи пізно, а зустріне десь свою Кет, так і вона, Заболотна, стоячи з Лідою в ріднім степу серед колосся, повитого березкою та горошком польовим, все виглядає свого вічного мандрівника. Дивиться на далекі, налиті сяйвом хмари-оболоки, що, час від часу з’являючись, біліють по обріях, і наче вловлює деколи в пих, в тих сяючих «дідах» степових, і його образ, веселий, усміхнений, що з висоти небес паче щось каже їй, але за вітром — нічого не чути.
1976-1980