А ми лежимо серед трав запашних, високих, нам аж млосно серед їхнього сонячного духу. Квіття па вершечках трав погойдується над тобою десь аж у небі, бо тут навіть і не питай, чи далеко до неба, тут воно хоч яке високо, але мовби для тебе досяжне, блакитніє все небо привітно, сміється до нас своєю сяючою просторінню: я ваше, я прикриваю вас від усього лихого! І лише де-не-де по обріях з глибини блакиті ледь помітно срібляться хмари-оболоки, що у нас їх названо: діди… Мудрі, добрі діди, спокійно Світяться вони з висот своїми чистими бородами, чатують дитяче оце наше раювання і ніби всміхаються лагідно з-під обріїв до нас: ви тут, пуп’янки, нічого пе бійтесь, вільно купайтесь в цих травах щастя, розкошуйте, доки малі…

Надивившись у небо, знову табунцем зриваємось па ноги, бігаємо, пустуємо, на радощах борюкаємось, котресь знайшло козельці — їх можна їсти, інше загледіло ящірку, гукає: «Сюди!» А Петро, дядьків Семенів лобань, напередодні острижений налисо (за що й був одразу прозваний Котовським), уявивши себе кимось, пішов і пішов «рубати», збиває лозиною голови будяків, їх тут безліч серед моря теплих некошених трав, стоять, в колючки одягнуті, і всі в малинових волохатих шапках. А де Петро з хмизиною пройшов, там уже вони без шапок. Стане, розмахнеться, кресь! кресь! своєю «шаблею» — і нема, покотилась будякова голова в траву.

— Ич, червоний козак! — озирнеться котрийсь із косарів. — Рубає без промаху. Тільки ж і будяку жити хочеться…

Все далі й далі від возів наші корови та коні, а слідом за ними віддаляємось і ми, пастушата. От де розкіш! Здається, скільки не йди, все будуть трави й трави, гадюк нема, і нічого тобі пе страшно, бо ж тільки жайворонок над тобою дзвенить у високості та ще якісь невидимі істоти, можливо, що якраз янголята з крильцями, наскрізь прозорі, просто ефірні створіння, виповнюючи все пебо, стиха лад тобою співом бринять… Озирнувшись, бачимо як косарі наші ген-ген далеко серед трав гострять коси, зблискуючи пими на сонці, а потім, один за одним ключем журавлиним, знов рушають, заглиблюючись в ніколи раніше не кошений простір.

Так гарно довкола, що навіть смуток на мить торкне дитячу душу: жити б тобі жайворонком над цим квітучим степом чи копиком-стрибунцем у траві, — вопи ж тільки радість і знають…

Паша тут — куди вже кращої. Здається б, пастися нашим коровам і з місця не сходити, одначе, як і серед людей, з-поміж них також є різні натури: та сумирно пасеться, а інша, вреднюща, задерла голову, й понесло її хтозна-куди, бачите, їй тут не так, вважає, що десь там, на краю світу, буде їй краще.

— А куди ж то тебе трясця понесла? — гукає на свою рябу Катря Копайгора, але корова й вухом не веде. — А щоб ти здохла! — І Катря, ця довгонога, забіякувата наша товаришка, що в неї. голова завжди розкуйдана, блискаючи жижками, пускається корові навперейми. Ох, ця Катря! Дарма, що худюща, як жердина, проте руки має жилаві і вдачею безстрашниця, з усіма хлопцями в школі на перерві б’ється, найменшої образи не прощав нікому.

— А мене ви впізнаєте?

Із моря трав виникає маленька постать Кирикової сестри Ялосоветки, на ній вінок із волошок синіє довкруг чола. Зовсім інша стала у вінку, оновилася, просто юна царівна з-поміж високих трав! Личко бліде, синці під очима, бо ще з зими дівча захарчоване, але в погляді зараз веселість, а той вінок волошковий — він їй найбільше додає краси.

І хлопці, й дівчата — ми разом кидаємось до Ялосоветки, розглядаємо не так її, як вінок:

— Тебе хоч малюй у цьому вінку!

— Між волошками вплела, бач, ще й біленьких ромашок…

— Сама сплела?

— А хто ж?

— Навчи й мене! — просить Гришуня, синок Мини Омельковича, чорнявий тонковидий хлопчик, що, підростаючи, стає, на думку тернівщан, разюче схожим на якогось там учителя музики з колишнього панського маєтку.

— Дай мені одягнути хоч на хвильку, — тягнеться рукою Гришуня до вінка, однак Ялосоветка не дає.

— Вінки для дівчат, а тобі, Грицику, личив би бриль, розсудливо каже мала Заболотна. — Ти ж хлопець… А я і бриль умію плести…

От вам і Ялосоветка! Справжній солом’яний бриль — це ж те, що кожному з нас тільки сниться, а це ось дівча могло б тобі його виплести хоч і зараз… Десь навчилось, відганяючи ціле літо гусей від розстелених на левадах полотен. Чи брати-строковики взимку навчили? Бо з хуторів вони повертаються восени, хоч босі, зате щоразу в нових брилях.

— Найперше я для Кирика виплету, — каже Ялосоветка, глянувши лагідно на брата, і ми теж переводимо погляди на Кирика, на його багатостраждальний картузець, біля якого тільки маленький огризок козирка теліпається. Щасливець цей Кирик! Завдяки сестрі, сьогодні він буде в брилі золотому, крислатому, як у Ромапа-степового, що коли вийде з пасіки, то спеки може не боятися: від його солом’яного сомбреро тінь лягає на все обличчя, до самих вусів.

— Ялосоветко, після Кирика й мені…

— І мені! І мені! — галасуєм, лабузнимося навперо-хват.

— Будуть усім, — великодушно обіцяє майстриня, і всі ми вже бачимо себе в брилях золотих, що незабаром вродяться тут і все літо прикриватимуть наші висмалені сонцем лоби.