Там пречиста Ризи прала…
Під час нашого посипання Надьчине мале, дикувато визираючи із-за комина, затуляється рученятами з удаваним страхом, хоча насправді Настусі приємно, коли ми війнемо-пороснемо по хаті житом-пшеницею та всякою пашницею, в погляді Настусинім, цього разу зовсім не сердитому, ми вловлюємо приязнь чи навіть захват, дівча належно оцінює наш прихід — такі ж-бо герої, не злякалися ночі, морозу, прийшли, щоб співом-здоровленпям виповнити хату… Ой радуйся, земле, світ новий народився!.. Молода мати, стоячи біля лежанки, як під дощем, весело щулиться під хвилями-повівами нашого жита-пшениці й позирає на свою донечку щасливо усміхнена: бач, Настунько, таки діждалися посипальників!.. А від вікна господар приязним оком міряє нас, вгадуючи, видно, де чий і хто вважається старшим у цій ватазі, що збилася біля звізди. Іч, які щедрі: і в коморі і в оборі — щоб було!.. Серед ведучих, найголосніших та найбільш ошарпаних, звичайно ж, господареві не важко впізнати одразу кількох Заболотних.
Доки ми посипаємо, сіємо-віємо та викрикуєм свою ко-лядницьку хвалу цій хаті й сімейству її, із покутя, з-під рушника, весь час дивиться на нас і та добре знайома, па дошці мальована Пречиста матір з немовлям, дивиться уважно й доброзичливо, наче оцінює паші завзяті старання та пашу чемність, бо ж посипали тут тільки житом-пшеницею, а головне — від душі, повними жменями; той зичливий іконний погляд з-під рушника почуваємо й тоді, коли, відкричавшись та ждучи дарунків, ще якийсь час топчемося біля порога своїм морозним, весело розбурханим після співу юрмиськом, а жінка з німбом довкруг голови по-материнськи озирає кожного з нас. Оскільки ж ми зичепь господарям навикрикували найкращих, і щоб здорові були всі, і щоб родило їм у полі та в садку, і пасіка бджолами щоб плодилась та медами повнилась, то й віддяка нам буде тут — з усього походу — найщедріша: Надька яблук запашних та волоських горіхів винесе на тарелі із хижки, а господар, відлучившись на хвильку, теж повернеться до хати з дарами, внесе цілу миску із щільником, порізаним на скибочки, з яких мед так і тече…
— Ану, козаче, сміливіше підходь, — звертається господар до найменшого, — частуйся, щоб швидше ріс!..
За мить уже всі ми лизькаємо свої щільпички, пересміхаємось. З тим медом па губах ми й виберемось у степ, у голубі сніги!..
Однак спершу перегріємось, як радить нам Надька. Теплом від комина віє. Годинник з гирею цокає на стіні.
— Прийшов, хлопці, Новий рік — побільшає день на заячий скік, — каже господар підбадьорливо. — Спасибі ж вам, що не минули нашої хати…
— Ми й на той рік прийдемо!
— Приходьте, не забувайте…
З усього видно, що сім’я ждала колядників, і якби ми не пробились сьогодні до них через сніги, не заколядували цим трьом душам ось тут на світанні, то, напевне, наша відсутність, наша нез’ява в їхньому степовому безлюдді була б сприйнята як недобрий знак. А тепер і вони раді, що їх не забуто, і ми теж висипаємо з Романової хати ватагою, щасливо збудженою, нам приємно тиснутись плечем до плеча коло своєї зліпленої з кольорового паперу звізди, що вся, мов квітка, наповнена світлом від прилаштованої всередині свічечки, котра й на вітрі не гасне. Душі паші повняться теж чимось гарним, повняться, як ота паперова зірка, світлом, і ось так знову ми плечем до плеча, мов брати, далі шугаємо по снігах у синій досвіток нашого синього степу.
— Мабуть, то були останні на світі колядники, — каже Заболотний, — та й пастушата, певне, останні… Якраз нам випало завершувати цілу епоху на тих тернівщанських степах, в літах уповільнених швидкостей. Ніколи більше цього не знатиме людство… Гуртик хлоп’ят шугає в снігах, вогник звізди несуть над собою, радість людям розносять… Пішли і не вернуться.
— Шкодуєш?
— Річ не в тім… Крім того, якщо брати всебічно… Кому-кому, а пасльоновим дітям добре знати, як там у будні було. Постійне приниження злиднями, чоботята одні на трьох, а зими довгі-предовгі, котрийсь і школу змушений кинути, відбуває тривале ув’язнення па печі. В хаті сирість, цвіль, сперте повітря. А влітку своє: стерні перед тобою стирчать, наче залізні, ноги весь час кровоточать… Але ж не журилися, правда? Прийде весна, лагідним, легітним повітрям тебе обвіє: живи! рости! Поезія дитинства, вона ж таки була, був світ, сповнений росяності, радісних барв, залитий вранішнім світлом… Яка буря почуттів вирувала в дитячому серці, коли вперше, під чиїмось вікном чи на чиємусь порозі ставши, маєш тоненьким своїм голоском провістити: світ новий народився. А ті наші виходи із звіздою по хуторах, вони ж відвагою рівнялися виходові мореплавців, що пускаються на своїх вітрилах у безвість… Лячно, звичайно, опинитися в степу серед темряви, де можна заблудитись, де тільки й чути здаля гавкотню злющих собак хутірських, але гайда, гайда!.. Зате ж, буває, й віддяка дістанеться: стоїть ось Романова сім’я, справді ощасливлена вашим житом-пшеницею, бурхливою щедрістю дитячих душ… Поздоровили, нащедрували людям найкращої долі — чому б і не збутися їй? Хто ж думав тоді, що все так круто повернеться…