Мина Омелькович відомий у нас як «сількор Око», найохочіше він дописує до газети, що так і зветься «Войовничий безвірник», хоча в Тернівщину ця газета потрапляє лиш вряди-годи, коли Мина Омелькович сам її принесе, щоб потім під крамницею крутити з неї товстенні свої цигарки, заодно пригощаючи кожного, в кого нема для курива фабричного тоненького паперу «Прогрес», який продається лише з кременчуцькою махоркою разом.

Погрози та нахвалки Мини Омельковича про те, як він викриватиме в районі бджолиного отамана, «ікс-плуата-тора», спершу викликають у Надьки насмішкувату міну, однак по якійсь хвилі лице їй захмарюється тривожною задумою.

— Чого ви такий злий на всіх, Мино Омельковичу? — раптом звертається вона до нього, пригортаючи дитя до пелени. — Разом з нашим татом колись по заробітках ходили, а тепер… Ну що ви з ним не поділили? Небо оте?

— З такими, як батько твій, мені й на небі буде тісно! — відповідає Мина погрозливо. — Даватиму й на тім світі їм духопелу! Сторчака летітимуть із небес на грішну землю! Пойняла? Ти, Надько, вчена, скажеш: середняк твій батько. Це сьогодні, в даний мент, середняк, а завтра віп хто? Сьогодні на нього бджоли роблять, а завтра віп і джмелів приручить та пожене, щоб носили йому з усього світу багатства. І все задарма! Знає, кого приручити!..

— Приручай і ти, — стримано зауважує господар. — Хіба нема де вулика поставити? Землі ж нам революція порівну дала, а що ти з нею зробив? Кукіль розвів!?

— Хай і кукіль, твоє яке діло? Може, я навмисне збагачуватись не хочу? Ось моє все! — Мина підхоплює торбу. — В багачі не пнусь! А ти домудруєшся тут. Доберемось і до таких! Потрусимо!

— Не лякай, Мино. Перед законом ми рівні.

— Нічого собі рівня… В мене в кармані блоха на аркані, а ти? В медах купаєшся! Розживсь на чужих гречках! Скоро хату, мабуть, залізом укриєш?

— Вкривай і ти.

— Свою чи вкрию, а твою розкрию! І ніякі грамоти тебе не врятують!..

Це Мина має на увазі ту грамоту, що її за підписом самого Петровського Винник Роман одержав позаторік на окружній виставці за свої досягнення в садівництві та бджолярстві.

Мовчить господар. Іншим разом назвав би Мину «свистуном»: тобі, мовляв, що не дай, усе просвистиш, — а зараз мовчить, поринув у задуму. І ми стоїмо знічені, почуваємось ні в сих ні в тих.

— Буде тут, буде ділові — покрикує Мина, поглядаючи підбадьорливо на нас, хлопчаків. — Які не є, а діждемось свого менту! Новий учитель ось до вас, хлопці, прибув, па місце того тюхтія. Але… Може, хоч цей навчить, як нам з опортуністами боротись!.. І сількор Око ще своє слово скаже. Це тут з нього посміховисько роблять, а там, у районі, голос його силу має. Ще візьмемо за душу всіх, хто на дурняк наживається. Горлянку не одному передавимо! Не раді будуть ні садкам, ні ставкам, ні своїй «святій худібці»…

— Заздрість тебе, Мино, засліплює, — каже господар сумовито.

— Хто з нас та чим засліплений — завтрашній день покаже, — відповідає Мина впевнено. — Завтра може виявитись, що сількор Око якраз бачить далі за всіх вас уперед!.. Таке бачить, що Мамаєві твоєму й не снилося!..

Доки Мина розбалакує, дівча Надьчине злякано до матері тулиться, ховається за спідницю, бо, видно, цей дядько з таким крикливим голосом неабияк її пастрагпує, степову й без того дикувату дитину. Коли Мина розійдеться ось так, що аж білками сердито поблискує, тоді й нам, хлопчакам, його трохи боязко, тоді віриться навіть, що Мина свого часу був здатен когось там у повіті гирею вбити. Подейкували в Тернівщині, що в розпал громадянської, коли буржуїв-крамарів у Козельську трусили, заскочив нібито Мина ще з кількома до котрогось тамтешнього крамаря вночі, підняв переляканого з постелі: «Золото на стіл! Махновцям на лопаті з вікна подавав, а від нас ховаєш?» Оскільки ж той ділитися статками не захотів чи, можливо, раніше з нього все золото витрусили, — Мина, вигнавши сім’ю в другу хату, посадив упер-тюха навпроти себе в кутку й цілу ніч кидав гирями в нього, хоч золото на столі так і не з’явилось… Сам Мина щораз уникає мови про ті чортзна-колишні гирі, навіть сердиться, якщо хто пробує розпитувати, а дружина його, яскравої вроди молодиця, запевняє, що вибрехано це на Мину, не було такого, не міг він людину, хоч і крамаря, самосудом карати. Може, й так воно, а ось як розлютиться, знесамовитіє Мина Омелькович, накібчиться на когось, аж посірівши від люті, то можна і в ті його скажені гирі повірити…

Вже зібравшись іти, Мина подобрілим голосом знову звертається до господаря:

— Ну ти не той… Покричали і досить. А щодо меду… Кажуть, від меду здоров’я людини стає ведмежим? Так не поскупись — винеси Мині па дорогу окомелок щільника, знаю ж, качав… Бджоли тобі завтра ще принесуть!

І чує у відповідь:

— Хай принесуть і тобі.

— Не даси?

— Бджолу проси, хай вона тобі дасть.

А бджола одразу й почула! Та не одна, а хмара їх з’являється біля колодязя, мовби за якимось таємним бджоляревим знаком. Можливо, принесений Миною ма-хорчаний дух мав тут значення чи роздратували бджіл Минин крик та оздоба, бо злість людська бджолам теж нібито передається, — так воно чи ні, а тільки Романове військо, мовби по тривозі підняте, з жалами напоготові, вже густо закружляло поблизу, загуло сердито, та якраз над Миною Омельковичем!