Тяглася безконечно хвиля загальної очманілості, всі були такі вражені, такі ошелешені падінням Олекси, що не одразу зважились і підступитись до нього, аж поки звідкись мати випірнула і, тихо зойкнувши, впала синові на груди, занурилась змученим обличчям в той чистий-пречистий рушник. Сподівалась, може, останнім зусиллям вдихнути сипові життя? Чи, може, побачила тут його ще таким, як був у колисці?

Ось тоді й зомліла Надька в натовпі серед дівчат. Видно було, як голова її знеможено лежить серед стрічок на чиємусь дівочому плечі, блідизна її смаглих щік була для пас такою незвичною, ось-ось, здавалось, впаде, і тільки руки подруг не дали їй, зомлілій, упасти.

Давня історія, але чомусь для пас важливо й це зараз з’ясувати: чому Надька тоді зомліла? Може, відчула перед Олексою свою непоправну тепер провину за те, що відмовила йому в коханні? Що не зуміла раніше розгледіти в Олексі те, що відкрилось їй ось тут, у день його возно-сінпя? Коли замість розбишаки й волоцюги побачила в ньому, хай і ненадовго, хай і поверженого, але ж таки Майстра, того, хто здатен виявився на щось незвичайне, соколине, — хіба ж не таким лежав він тоді перед нею, перев’язаний рушником, у пилюці…

Те, що, здавалось, повинно б уже й забудь-травою порости, раптом наздоганяє пас на чужій цій дорозі, і ось ми ніби вдруге переживаємо пережите, відчуваючи на собі той вічно юний, нерозвитий світ, звідки все на тебе дихає повнотою життя, силою пристрастей…

«Перекажіть Надьці, що я сміявсь!»

Перемовляємось із Заболотним про ту давню подію, з’ясовуєм подробиці, які чомусь досі не вивітрились із пам’яті, хоча, здавалось би, навіщо, навіщо нам зараз серед цього шаленства хайвею уява знову виносить десь із глибини душі ту мовби раніш і забуту сагу дитячих літ, сагу ярмаркової, назавжди відшумілої України?

XI

Пропливають мимо нас фрески чийогось життя, рябіють у вічу все інші та інші скопища реклам, що лізуть на дахи і навіть вище дахів, зависають у небі й чимось зваблюють вас, умовляють, перекопують, обіцяють вам просто раювання земне, потім знов набігає польовий ландшафт, вдалині на пологих пагорбах срібляться величезні якісь резервуари, біліють вежі невідомого призначення, зведені в мовби мавританському стилі, на декотрих сферичні покриття голубіють яскраво, небесно.

— Загадковістю віє? — завваживши мою цікавість, каже Заболотний.

— З відстані ота найвища з веж нагадує своєю голубою банею мавзолей Тамерлана в Самарканді.

— А то всього лиш силосна башта, — друг мій усміхається. — По курсу ж ліворуч блищать винесені за місто шопіпг-центри, сказати б, сучасні ярмарки: ей, миряни, городяни, коновали, шаповали, налітай, налітай!.. Ну, а далі, па обрії, знов, як бачиш, пішла урбаністика, труби, дими… Володіння ентеерівські, і серед них влетимо ми, бентежні, мов бджоли, що шукають цвітоноспих лугів», кінець цитати…

Ліду траса, здається, заколисує, русява голівка опущена, та ось, звівши очі на водія, дівчинка запитує, як завжди несподівано:

— Кириле Петровичу, ми сентиментальний народ?

Заболотний вдає з себе іронічно здивованого.

— Ти звідки взяла?

— Ні, ви відповідайте по суті: сентиментальніш?

— Мабуть, що так, надто ж коли ти маєш на увазі оцих ось двох своїх супутників… Нас як наслухаєшся… А, по-твоєму, бути сентиментальним — це великий мінус?

— Я цього не сказала. Просто цікаво знати вашу думку.

— Хоча таки, мабуть, це вада, — розмірковує Заболотний. — Дорослі люди, мужчини, а раз у раз поринають у свої сентименти, розчулено десь витають усю дорогу… Тобі, певне, надокучило слухати нас?

— З чого ви взяли? Побувати там, де стільки сонця, де ночі зоряні… де ночами люди літають…

— А про сентиментальний народ — це в тебе звідки? Батечко просвіщав?

— Не має значення хто, — каже Ліда твердо. — До того ж у мене на це своя точка зору. По-моєму, краще бути сентиментальним, аніж черствим та бездушним.

— Я теж такої думки, — згоджується Заболотний.

— І татко, якщо й казав щось подібне, то зовсім не в осуд вам. А мама взагалі вважає, що сентиментальність не вада — це скорше ніжність душі, пам’ять, любов… Як і мені, їй теж подобається, коли ви з тьотею Сонею щось згадуєте або в два голоси заспіваєте оту вашу «Із-за гори світ біленький»…

— О, тобі вона теж подобається? — чути цей відгук про пісеньку Заболотному, видно, приємно. — Акварельна, пелюсткова річ, а от чомусь з естради її ніколи не виконують…

— Будь ласка, розкажіть, — просить після мовчанки Ліда, — що далі з Надькою буде.

— Всьому свій час, Лідо, — відповідає Заболотний, — а зараз послухаймо, що Верховний Коментатор нам заспіва… В нашім становищі, друзі, нам не слід відриватися від реальності. — І він знову вмикає приймач.

Вирушаючи в дорогу, сподівались ми одним ривком вихопитись з кола буденних клопотів, здавалось, усі зв’язки біжучого сьогодення обірвуться враз і поза ними, в дорозі, набудеться щось схоже на абсолютну вільність. Та й хіба не досягли ми, бодай частково, такого стану — стану позачасовості, чогось майже схожого на існування понадбуденпе, перенесене в зовсім інші умовини, інші виміри? І все це чи по завдяки жвавим отим пастушатам, що, невідлучно супроводячи нас, понад хайвеєм на крильцях летять і летять! Зовсім мов янголята, тільки що за-мурзані дужо та з виразками па зранених, побитих стернею ногах… Ось кого не перегнати, ось хто ніде нас не покине, не зрадить… Напівміражні образи дитячих літ, вони чимось істотним доповнюють трасу, викликаючи з найдальших володінь душі щось юне й свіже, наче вранішня зоря! То світить нам інша планета. Одначе й планета теперішня, цілком реальна, не полишає нас, знаходить і в цій летючій капсулі б’юїка, де ми сподівались зажити абсолютної вільності. Віднайшла і опікується нами, супроводить тихим плином класичної, сповненої краси мелодії чи меланхолійними негритянськими блюзами, або ж раптом озветься голосом Верховного Коментатора, як ми величаємо між собою невідомого супровідця, що раз у раз м’яко і вкрадливо озивається до нас із глибин ефіру. Намагаємось навіть уявити, який він там є, цей ефірний суб’єкт, мені він, скажімо, вимальовується в образі життєрадісного рекламного молодика, що вдосвіта попихкував сигаретою на одному з хмарочосів, де ми проїздили, — звисока мружився до нас приязно і пускав кільцями справжній дим… Ліді ж невидимець-диктор чомусь нагадує більше Тарзана. А загалом він для нас уже ніби добрий знайомий, голосом, бездоганно поставленим, топом напівінтимним Верховний Коментатор виповідає нам чергову порцію новин, дарує майже довірливо потік вістей про ті головні найсвіжіші події, якими світ живе зараз там, поза обшивкою нашого авто, поза невщухаючим шумом та свистом траси. Тринадцятирічна дівчинка пограбувала банк. Ровесниця ось цієї, що сидить за спиною в Заболотного, сидить, знову впавши в задуму після нетривалого пожвавлення, й ловить поглядом той пролітаючий, попідобрійний світ. Коментатор передає подробиці. Було ось так: серед білого дня зайшла дівчинка до приміщення банку на людній вулиці, наставила на касирку пістолет і звеліла їй накидати повен кульок банкнотів. Ніби цукерок. І гуд бай, навіть усміхнулась на прощання. Не подумала тільки, що за рогом кварталу її вже зустрінуть озброєні детективи… Голосом рівним, вкрадливо-милим розповідається також про те, який випадок стався сьогодні вдосвіта на хайвеї номер такий-то, де таранили простір невідомі наші колеги по гонитві: в них там стояв туман набагато густіший, аніж на нашій трасі, тож коли один з автомобілів раптово зупинився з невідомих причин, на нього сліпма стали налітати й налітати з розгону інші автомобілі, бились, чавились, як це буває з вагонами під час залізничної катастрофи, коли вони, гороїжачись, лізуть один на одного, в самім своїм русі несучи крах…