Збаламутивши ярмарок, зник Олекса ніби назавжди, але для нас, хлопчаків, зник не безслідно, бо відтоді щораз, коли в нашім степу заходитиме гроза і ми, пастушата, будемо позиркувати з-під полукіпка на хмари, що сунуть із-за Вигурівщини на нас, чорні та білі, може, навіть градові, щораз, як блисне, як грякне в тих хмарах, так, що й степ задрижить, неодмінно при цьому нам чомусь уявляється Олекса, здається, що то якраз він стойма в тачанці гасав оце по тих насурмлених хмарах, перелітає своєю колісницею з грізної чорної хмари та па сиву, аж градово-білу, гукаючи через усе небо до нас:
«Перекажіть Надьці, що бачили мене! Скажіть, що я сміявсь!»
Пропав, не бачити нам більше Олексії, так думалось, одначе через якийсь там час віп знову вимайнув на нашому обрії. В Озерах з’явився, де того літа мандрівна артіль майстрів взялася підновити дзвіницю, обдерла проіржавілу баню на пій, полатала та й знов обшивала, не перестаючи дивувати людей своїм безстрашпицьким умінням. Отам після тривалої відсутності й виринув знову Олекса, діставши притулок у своєї озеряпської тітки по матері. Стоячи внизу, подовгу спостерігав роботу майстрів нагорі, ні з ким у ті дні не бився, стримував свою забіякуватість, майстрам деколи виявляв свою шану в той спосіб, що пропонував котромусь закурити, хоча всі вони — батько й п’ятеро його синів — тютюну зовсім не вживали. Мав ще звичку Олекса з місцевою дітлашнею, блукаючи коло церкви, шукати собі розваги біля тих небезпечних ям, в яких гасилося вапно для ремонтних робіт; за відсутністю таких речей, як порох і динаміт, що до них цей тернівщанин змалку мав посилену цікавість, став він на потіху дітям заряджати вапном пляшки горілчані, і їх потім розривало вибухами, як бомби, — одного разу ледве очі по повипалювало нашому Олексі.
Потяглась після того душа його знов до Тернівщини. Одного вечора під неділю з’явився він у нас на толоці в товаристві тих самих молодих майстрів, що їхнім вапном трохи не обпікся до сліпоти, — привів їх Олекса в слободу до нас на гуляння, бо ж музика тернівщанська і в Озерах визнавалась пеперевершеною. З приводу такого нашестя женихів тернівщанські матері застерігали дочок:
— Ви з тими захожалими кавалерами не дуже… За-йдисвіти, вони всюди женихаються, на словах вони всі нежонаті! Довіриться йому дівчина, а він зірвав вінок і шукай вітра в полі…
Один із тих зайшлих майстрів, красень чорнобровий, стрункий, джигунистий, став першого ж вечора перепитувати дівчат про Надьку Винниківну, цікавився, чого вона на танці не виходить, бо ж у Полтаві гарно танцювала, — і саме його розпитки й навели дівчат на думку: чи не с оце якраз віп, Надьчин спокусник?
Кимось той джиґун нібито переказував Надьці, щоб виіініла наступної суботи па колодки, але Винниківна на гулянці так і не з’явилась, хоч озеряпська ватага разом з Олексою була тут як тут, та ще й напідпитку всі… И Озерах тим часом майстри забирались із сноїмн роботами дедалі ииіцо вгору, ближче до неба, вміли вони те, чого Олекса не вмів, і це, видно, завдавало йому різних думок. Бо щодень частіше задирав баламутну свою голову вгору, де в риштуванні, навіть по підв’язуючи себе, працювали молоді майстри, посилаючи звідти білозубі усмішки вниз озерянським дівчатам. А той їхній джигунистий, найвродливіший серед братів, Іван-чорнобров, котрий завше брав па себе роботу найсміливішу, найри-зикованішу, іноді навмисне ставав на зовсім тонюсіньку дощечку, щоб налякати не байдужих до нього дівчат, що зі страху аж ойкають унизу, або для жарту обіймав руками округлу, ще драну, що й хмари крізь неї світились, баню дзвіниці, дивіться, мовляв, який я, чи кому-небудь із ваших вдавалося ось так зловити в обійми хмару небесну?!
Нарешті цибулина бані готова, стирчить над нею шпиль десь у небесах, і вже настає той день, коли буде звершуватись дійство найнебезпсчнппе — підніматимуть важкий, кутий у кузні хрест па самий вершечок шпиля. Хтось має підняти його, вознести в ту височінь, що від неї в гречкосіїв-озерян аж голова наморочиться, вознести й насадити залізо, важче ніж плуг, па ту зовсім тонюсіньку шпичку, якою шпиль видається людям ізнизу. Кому випаде? Хто візьметься? Бо прийшлі ті верхолази, втямивши свою винятковість, вирішили скористатись моментом і заправили ціну просто шкуродерську, на яку озеряни по могли пристати не тільки з міркувань матеріальних, а ще й амбітних, вважаючи, що таким здирством громаду хочуть принизити. А підрядчики в свою чергу затялись, не хотіли поступитись ані копійкою і якраз у день підняття, зібравши свої інструменти, похилили на Козельськ, сказавши озерянам на прощання: «Ви за нами ще й туди прибіжите, бо, крім нас, ніхто вам на ту цибулину картуза не надіне». Оскільки ж день визначено було заздалегідь і по всій окрузі пішла яса, то людей з такої пагоди зібралося тьма-тьмуща, більше, ніж па ярмарку, з усіх усюд посходились в Озера подивитись на це печуване диво вознесіїїпя. А тут, виявляється, нема кому: з тими здирпями в останню мить глека розбито, а місцеві — той боїться, тому не під силу, того жінка не пускає, а тому духу забракло: кому охота ризикувати життям?