Чи не за ці вічні бійки на храмах та ярмарках і наліплено терпівщанському забіяці кличку: Олекса-баламут, або іце Олекса-бандит. Дарма що в банді він бути не міг, бігав ще в недолітках, коли степовим нашим шляхом на Вигурівщину курява куріла — безліччю тачанок, суцільною хмарою «ішли махпи»! І сам той отаман патлатий із Гуляйполя, якщо вірити самовидцям, сидів у тачанці, диктуюяи на ходу черговий свій до України анархістський маніфест, а краля-секретарка, в портупеях, з відтятими косами, з цигаркою в зубах, тут же відклацувала його сатанинські слова на машинці… Не потягло тією хвилею Олекси, не втрапив і до загону компезамівських партизанів, де побував його рідний дядько Мина Омелькович, який відзначився найбільше обшуками буржуїв у Козельську, де одного разу нібито цілісіньку ніч кидав гирями в череватого крамаря, вимагаючи зізнатися, де в того заховані золото, персні та сережки, — всього цього Олексі вже не дісталося, і він марнує тепер свою силу па ярмаркові бійки та байдикування. Живе вдома й не вдома, то зпик-не, збезвіститься враз, і довго його не чути, то в храмовий день з’явиться несподівано, і тоді вже ми, хлопчаки, гайда мерщій па толоку, там Олекса з хутірськими б’ється! Біла сорочка наче в рожах-квітах палахкотить на всі груди — то вона забризкана кров’ю, і обличчя заюшене, й зуб виплюнув, а проте веселий. З ким бився? За що? Не завжди й самому ясно: бивсь, та й усе.

Коли, захмелілого, треба його втихомирити і коли навіть Мипі Омельковичу не вдається погамувати буйняка-пебо-жа, тоді кличуть від музики Надьку Винниківну, котра цього дня ради свята аж цвістиме серед наших слобідських красунь у рясному, в кілька разків намисті, з ягідками коралів-сережок у маленьких вухах, що ледь виглядають з-під темних запашних кіс. Нехітьма вийшовши із святкового натовпу, тільки гляне Винниківна на цього страшного для всіх розбишаку, щось там, прихилившись, коротко йому шепне, і Олекса одразу стає шовковий, беріть тоді його попід руки, хлопці, й ведіть, упокореного одним Надьчиним словом, додому вмиватись.

— Тож хіба пе чаклунка, не зоряною водою хіба опої-ла, якщо він миттю никне отак від її півсловечка? — не промине Бубирепчиха й це поставити Винниківні на карб.

Удень на храмовім святі Олекса з’являється в білій, з топкого полотна сорочці, яку мати вибілила йому, і та сорочка аж сяє на ньому, вабить чудовою мережкою, тільки ж рідко буває, щоб не взялась материна мережка отим квіттям свіжої крові та не викачана була в пилюці (якщо супротивникам вдасться Олексу повалити). Зате проти иочі, збираючись на гуляння, Олекса неодмінно одягне шкірянку — єдине своє багатство, і хай ніч буде зовсім по-літньому тепла, Олекса й тоді з’явиться на танцях у своїй чортовій шкурі, ходить, поблискує хромом, наче якийсь командир. Знов чогось шукає — бійки чи, може, любові…

Пробував іноді Мина Омелькович наставити задираку на путь праведний.

— Що хутірським по храпах даєш — це добре, — розмірковував перед небожем, — ще більші чіпляй їм ліхтарі під очима, щоб далі бачили, — а от куди ти з дому, бо-силе, щезаєш? Голота з голот, червоного партизана родич, а яку лінію взяв? Невже й справді з циганами братаєшся? Вони ж усі конокради!

— Коней і я люблю, — осміхається Олекса своєю розірваною у бійках губою.

— Махно теж любив, а де він тепер? У Парижі буржуям чоботи чистить!

— «Віддай мені Марину, я тобі Полтаву віддам!» — замріяно вимовляє Олекса крилату, багатьма ще в цих краях не забуту фразу, що її під час громадянської нібито було відстукано із штабу Махна до генерала Шкуро, коли вони чварились за якусь там красуню-полюбовницю. — Скажіть, дядьку, ви хоч раз бачили гуляйпільську його любов?

— Відчепися, слухати про того бандита не хочу!— сердився дядько Мина, за звичкою якось накриво вивертаючи в’язи. — Продавсь капіталу! Гуляйполе на Париж проміняв! То, по-твоєму, щастя?

— Я наші глинища та левади й на Париж не проміняю… І щастя моє десь тут ходить з косами не обскубаними, як у махновок, — казав Олекса, затуляючись від родича загадковістю своєї рваної, розбишацької усмішки, з якою він так і вивіється з села, щоб лише згодом зринути десь на соколянському або на козельському ярмарку.

Та хоч відвагою Олекса й захоплював нас, хлопчаків, хоч ми послужливо й зливали йому воду на руки, коли він під голосіння матері змивав із себе свою власну за-біяцьку кров, все-таки щось нам підказувало, що не пара він Надьці, і не тільки тому, що вона красуня й освічена, а мала б покохати ось такого розбишаку, конокрада, волоцюгу, що до ладу, мабуть, і розписатись не вміє… Ні, просто іншим уявлявся нам той, кому б випало щастя постукати в Надьчине вікно й кому вона віддала б своє серце. Такий невідомець мав бути винятковим лицарем із лицарів, красенем із красенів, ось до такого хай би вона й серед ночі вимайнула із свого степового вікна, хай і з розпущеними косами блукала б з таким по росах свого райського саду чи навіть у тернівщанських левадах по травах качалась, п’ючи його поцілунки під зорями коротких літніх ночей…