— А воно більше я їх знаю, — всміхається Френк. — Знаю, в якому стані не жалять: коли меду в них повно…
Небо над нами тим часом знову реве, здригається, стугонить усе, ніби металеве, а потім на якусь коротку часину стихає первісне, стихає блакитно…
— Слава твоя росте, друже Френк, — плеснувши друга по плечу, скаже Заболотний. — Ось мій співвітчизник, вчений-еколог, теж зацікавився твоїм промислом, більше паніть твоєю особою, ніж медом та лобстерами. — І, обернувшись до мене, Заболотний відрекомендовує господаря з всіма правилами: — Оце і є той легендарний Френк, що, подібно до свого фольклорного пращура, перегнанній бджіл через увесь континент! Від океану до океану перегнав, не втративши жодної!
Френкові, видно, похвала до дупи, він ніяковіє вдоволено. Руки в нього важкі, селянські, нe лише довколишні люди; а й кожна Фреіікова бджола могла б посвідчити, скільки цими руками перероблено протягом життя, яке в них, на вигляд грубих, є ласкаве, делікатне уміння…
Натуральні, без домішок меди Френкові, так само як і його океанські лобстери, популярні в цілій окрузі, від покупців відбою нема. Щоправда, не кожному відпускає. старий із свіжого улову чи з дарів своєї загартованої гуркотами пасіки. Іноді скаже не криючись:
— Трохи є, але це я лишаю для містера Кирика. І тут уже не просіть, не наполягайте: Френк від свого не відступиться, зрештою, він має право віддати перевагу друзям, тим, кому хоче зробити приємність. Дружба за його поняттям — понад усе. Ні Френк, ні «містер Кирик», мабуть, не могли б сказати з певністю, чому вони, власне, заприязнилися між собою, чому після випадкової зустрічі коло цього білого каменю з рекламною бджолою виникли між ними довірливі людські стосунки, що перейшли в оце дружнє приятелювання. Отак: виникли, і все. Просто ніби з нічого. Бджоляр під боком в аеродрому та дипломат, що час від часу проїздить тут на берег океану та знову до міста, — начеб що могло бути спільного між ними, яка душевна нить могла б їх єднати? А втім, Френк чогось тужить, коли знайомець його довго не з’являється: нема містера Кирика, чогось давно за лобстерами не приїздив. Спершу Френк навіть не знав, звідки родом цей сивий джентльмен, яке в нього заняття, яке ім’я. Знав тільки, що любить він їздити на великих швидкостях, надто ж коли сам, без нікого в машині, — жене, мало в повітря не злітає! Та якесь інтуїтивне чуття підказувало Френкові, що перед ним людина приязна й некорислива, а це для Френка найвища атестація, про кого б не йшлось.
Коли па подвір’ї чи коло білого «тотема» з’являється подружжя Заболотних, у Френка — динна річ! — ніби й глухота зникає, він стає охочим до слова, показує Заболотним, хай і вкотре вже, свою пасіку, бо відчуває до себе з боку подружжя щиру, не вдавану прихильність.
— Маловигідне заняття, — скаржиться Френк, звертаючись більше до «містера Кирика», — дає зиску в середньому десять центів на годину, такий це нектар, але ж…
— Отож-бо й воно! Хіба виміряєш, скільки це заняття дає нектарів для душі? — весело вигукує Заболотний. — Скільки і яких саме… Чи не так, Френку? Не самими ж висками наш брат на світі живе!..
— Ми ось ніяк не діждемося, дорогий Фрепку, доки й паш колега Заболотний станс бджолярем, — звернеться Дударевич до негра. — Вам відомо, що це його хобі, вірніше — майбутнє хобі, якому він вирішив присвятити решту життя?
— А що, так і буде. Правда, Соню? Повертаємось додому, і я одразу ж переключаюсь на бджіл!
Пісеньку про те, як Заболотний, опинившись десь там, на хуторі біля Диканьки, віддається цій своїй омріяній, хоча й недостатньо оціненій в сучасному світі професії, Тамара Дударевич чує не вперше, тим-то вона з поблажливим усміхом нагадує майбутньому пасічникові:
— Ви ж там і про нас не забудьте… З усіх своїх медії» па нашу долю прибережіть найзапашнішого, квіткового! Та ще маточного молочка для косметики!..
— О! Як би мені хотілось побачити дядю Кирика в бджоляній кольчузі, — всміхається Ліда. — Неодмінно провідаєм вас на пасіці. Ми ж домовились, правда?
— Там ти його навряд чи впізнаєш, — застерігає Ліду батько. — Кирило Петрович там до невпізнання опроститься, сиву бороду відпустить, уподібнившись тим східним мудрецям, що йшли колись у гори й роками непорушне сиділи серед скель, заглиблені в самоспоглядання… Обличчя їм, як сказано в давніх книгах, обмивали дощі, вітер розчісував бороди, а руки їхні спокійно лежали на грудях, обвиті травами й квітами… Таким ось, Лідо, й Кирило Петрович перед тобою постане в незабарному часі… Чим не перспектива? Тренуватиме бджіл, шкрябатиме мемуари, сидячи, ніби якийсь маг бородатий, серед степу широкого на Вкраїні милій… Образ містера Кирика так і проситься засяяти сивиною в небесній колегії поряд із його степовим товариством — отими небесними хмарами "дідами"…
— Ловка казочка, — кидає Заболотна, здасться, трохи ображено. — Слухаю вас і думаю: скільки років ви разом в Кирилом Петровичем в одній упрязі, а, по суті, крім служби, що вас єднає?