Як тільки вона із своїм Дударевичем вийшла з висотного ліфта на якомусь там стонадцятому поверсі, назустріч їй вдарили звуки тамтамів.
— Де ми? — звернулась вона до чоловіка. — Здається, нас тут чекають сюрпризи нечувані… Нарешті я побуваю в Африці!
Ноги їй одразу потонули в килимах, буйнопухнастих, ними встелено весь хол, переповнений світлом, залитий ніби справді стосильним африканським сонцем. Бачила Тамара всього в житті, а от по таких килимах ступала вперше. Світлі, волохасто-ворсисті, вони сягали своїм волоттям трохи не до колін, тонути в них було приємно до лоскоту, хотілось брести й брести по цих сивих травах розкошланої ілюзорної савани.
В холі нікого, потужні канделябри освітлюють порожнечу, і лише здоровенний негр у золотих аксельбантах самотою стоїть серед своєї савани, досвідчене й мовчки оцінює вас: хто ви? Пускати вас до раю чи завернути геть? Широкі двері напіввідхилено, видно безкраїй притемнений зал, повен людей, звідти, з печерно низької глибини його, якраз і долинають звуки тамтамів. Всю просторінь залу виповнює гомін; у штучних лісових хащах, у відблисках червоного полум’я, що б’є від вогнищ, вдало імітованих чи, можливо, й справжніх, снують декольтовані дами в діамантах, чоловіки з келихами в руках, а згори плетиво ліан, гірлянди квітів звисають над цим збориськом чорних і білих бенкетарів. Зроблено все, щоб створити цілковиту ілюзію млостивої тропічної ночі, що мовби сама народжує пристрасть, збурює плоть, ночі, де довкола лісового кострища жителі джунглів, чорні оголені люди якогось тамтешнього племені, час від часу самі себе підбадьорюючи гортанними викриками, старанно звершують під бухкання барабанів свій ритуальний танець. Дійство відбувається, треба гадати, після вдалого полювання. Скільки фантазії, розмаху, шику!.. Десь аж у підхмар’ї, на головах ваших сталевих білдінгів — розблиски вогнищ, джунглі, гульба під звуки тамтамів, ось так!
Опинившись у цьому екзотичному залі, Тамара, дарма що їй не звикати було до прийомів різного рівня, відчула, як їй перехоплює дух від такої приголомшливої пишноти, гамірності, якихось мовби натужних невеселих веселощів цього понадхмарного вігвама, їй стало жарко від пахощів живої тропічної рослинності й від безлічі поглядів, що, як Тамарі здалося, зацікавлено, а то й безцеремонне, зовсім не цнотливо звідусіль спрямовувались на неї, — тож, навіть не пригубивши хмільного, вона вже хмеліла від збудливих ритмів цієї незнайомої дикої музики, що нею сьогодні тут частує гостей заїжджий африканський диктатор. Де ж він? Треба з’явитись перед його очі, так велить етикет…
Швидко опанувавши себе, Тамара в супроводі Дуда-ревича ступала по валу вільно, якось аж підкреслено більно і ніби знехотя, ціною внутрішньої напруги здобуваючись на легкість, линула в повітрі, мов сама грація, для сторонніх поглядів ні натяку скутості чи остраху не було в ній — вона вміла в такі хвилини пропливти залом в виглядом королеви! Хай кожен нерв мов напнута струна, а вовні Тамара — самий спокій, безжурна чарівність, у ній, як нерідко в таких випадках, з’являється внутрішнє зухвальство, — гаразд, дивіться, обстрілюйте поглядами, я ж бачу вас наскрізь, бачу, в кого захват, а в кого заздрість викликає струнка моя постать, і ці пругкі перса, і вруна вільно розпущеного волосся, котре так гарно спадає на мої плавкі плечі, що їх Дударевич називає античними. Я йду, недбало похитуючись, усміхаюсь до всіх і ні до кого, очі мої сповнені блиску й чарів жінки, що вміє кохати, і хто скаже, що ця блискуча місіс Дударевич, смаглява красуня, чиї усмішки, можливо, навіть сприяють її чоловікові у здобутті кар’єри, хто скаже, що ця шляхетно-тендітна жона дипломата знала колись таке трудне воєнне дитинство, з ночі коцюрбилась по чергах на зимових вітрах, тислася з картками за пайковим хлібом, а опинившись з матір’ю в степах Кулунди, вже тоді, бувши міською дівчиною, опанувала мистецтво одягання важкого хомута коняці на шию, навчилася сіяти й волочити, а при ііагоді могла і лайнутися по-хлоп’ячому, коли той клятий трактор ніяк у тебе заводитись не хотів!..
— Ото їхня екселенція, — загледівши крізь публіку господаря прийому, шепнув Дударевич дружині. — А поруч — то старша дама з його гарему, кажуть, вельми впливова особа… Сподобайся їй!
В оточенні численної челяді, слуг та тілохранителів, освітлений зловісне червоними відблисками кострищ, чорношкірий можновладець стояв у парі із своєю маленькою дружиною в глибині залу під пальмовим віттям, полум’я хвилями відблисків грало на ньому, в’язи його темно лисніли, за спиною екселенції щось там шкварчало на величезних жаровнях, Тамара не здивувалась би, дізнавшись, що то смажать для гостей антилоп чи навіть справжніх носорогів! І хоч було відомо, що цей чорний велетень зовсім не простак, яким хоче себе подати, роз’їхавшись перед подружжям Дударевичів в білозубій усмішці до вух, хоч знала Тамара, що стоїть навпроти неї не чорний лідер з відкритою світлою душею, а жорстокий убивця, віроломець і зрадник свого народу, «чорна маріонетка в руках білих монополій», як висловивсь про нього сьогодні, збираючись на прийом, Заболотний, — все ж Тамара змушена була, дотримуючись правил, відповісти і йому усміхом на усміх, більше того, навіть удати, що потиск його м’ясистої, пітливої, в діамантах на всіх пальцях руки вона приймає з приємністю, хоч насправді в цій комедії не було для Тамари нічого приємного, скоріш, навпаки, їй довелось тамувати в собі щось схоже на відразу. А супутниця життя цього владики, маленьке, змучене створіння, що тулилось поруч свого узурпатора, безсловесно роздаючи гостям завчені усмішки, збудила в Тамари зовсім інше почуття, ця чорна африканська леді чимось одразу викликала до себе симпатію, може, що в розумних її очах крізь завісу благополуччя прозирав глибоко прихований смуток. Жалем і співчуттям перейнялася Тамара до цієї чорношкірої мініатюрної жіночки, коли, обмінявшись звичними, усталеними для такого випадку формулами люб’язності, вони на якусь мить зустрічне затримались поглядами — віч-у-віч. «Яка, мабуть, ти щаслива, — щось таке чи подібне, як здалося Тамарі, промовляли її прижурені очі, — хай не маєте ви пі алмазних копалень, ні фантастичних капіталів, що їх зберігають для нас іноземні банки, але ж не знаєш ти й тієї дикої сваволі, утисків душі, постійних принижень, серед яких минає моє африканське, знівечене цим тираном життя…»