Ми своїм чоловічим товариством, йдучи вслід, охоче слухали Лідине дзвінке щебетання. Знову зайшлося про пашу поїздку до Мадонни, і нам із Заболотним цікаво було слухати, якими постають у Лідиній інтерпретації наші тернівщанські історії, що ми ними ділилися з нею в дорозі, де жартома, а де всерйоз виповідаючи їй під настрій той наш далекий тернівщанський палеоліт.
Здається, дівча виявилось до нас великодушним…
— Ліда неабияк пишається, що ви її маленькою богинею совісті були обрали, — сказала Тамара, коли ми всі разом зупинились край естакади.
— Совість, совість, — чи не занадто часто я чую це протягом одного дня, — несподівано розсердився Дударевич.
— Хібі це неприємно? — холодно всміхнувсь Заболотний.
— А що ви хочете цим сказати? Для кого призначаються ваші словеса? В епоху вибуху знань, коли кожен вчиноє можна виміряти від і до, коли так зване добро і зло можна виважити й переважити з мікронною точністю, ви все товчете мені про якісь напівмістичні вигадки, про те, що колись, можливо, мало значення для пасторів та проповідників, толстих та достоєвських, але сьогодні? Що ці ваші абстракції дають людині сучасній? Від чого вони Цизарятували, від чого остерегли? У слововжитку балакунів під псевдонімом совісті часом постає, я вважаю, про-сїо димера, щось надумане, наскрізь ілюзорне!
— Для мене ні, — нахмурився Заболотний.
— Чому ні?
— За цим поняттям для мене стоять завше живі, конкретні люди. І я їх бачив: одні з совістю, другі — без…
— А якщо «без», то чому? — зблиснув аж злісно своєю маленькою усмішечкою Дударевич. — Не закладено в генах?
— Навряд чи це генетичне. Це скоріш набутне. Таке, що можна людині прищепити. А можна й відщепити…
— І що ж тоді?
— А тоді що завгодно! Тоді розгул цинізму. Культ речей. Нічого святого. Пристосуванство до всього, навіть до найгіршого… Чинодральство. Кар’єроманія. Шукання протекцій. Тоді «після мене — хоч потоп». На почесному місці тоді, замість Мадонни, ставлю набитий стейками холодильник… Ось так. І якщо ти впав — я через тебе переступлю. Піду далі, й жоден на мені нерв не здригнеться! Кричатимеш — не почую. Не обернусь. І дедалі більше буде плюсових знаків в анкеті, і щораз менше буде довкола мене друзів та всього того, що для батьків наших вважалось святим!..
Заболотна заспокійливо взяла чоловіка під руку:
— Ну, годі тобі… Це ж ваша вічна тема, ніколи, мабуть, вам тут згоди не дійти…
Вітер з океану пругкішав, тіпав нашими плащами, над головою загуркотіло раптом сатанинським гуркотом — лайнер котроїсь з авіаліній, мовби заблудившись, низько проорав небо над нами.
— Пропав би ти, — аж вухо затулила від гуркоту Тамара. — Зараз від реактивних у голові дзвенить, а що далі буде? — Випроставшись, вона нервовим рухом повернула обличчя в бік океану, якось дивно схвильована. — Ждали життя на Венері, шукали розумних істот на Марсі, тепер нам кажуть — десь далі є, в інших галактиках… А може, це тільки ілюзії, може, від них звільнитись пора? Якби дали мені змогу дістатись на якусь найвищу трибуну планети, звернулась би разом до всіх, закричала б щодуху: гей, ви! Даровано вам планету унікальну, дублікатів нема—так розпорядіться ж нею достойним чином! А не вмієте — передайте планету дельфінам, може, вони мудріше нею розпорядяться! Принаймі собі подібних вони не винищують!..
— Ще й потопаючих пляжників рятують залюбки, — додала Заболотна, Тамара ніби й не відчула підтримки.
— Богорівні чи звіроподібні — від вас залежить довести це! — паленіла вона кудись у простір. — Перетворите планету в смердючу клоаку чи збудуєте на ній рай земний — теж залежить від вас, самовпевнених нащадків Адама… А чи здатні? Чи стачить духу піднестися над чварами, над амбіціями, над своїми згубними пристрастями? Чи зумієте приборкати у власних душах зміїв егоїзму, крокодилів честолюбства! Колиска ж єдина, і як можна не бачити, яка вона тендітна й прекрасна! Ці води, це небо, цей вітер — усе ж це для нас! Маємо змогу володіти, втішатися, відчувати це все, відчувати радість життя… А ми? — Вона обернулась до нас, сповнена докору й пристрасті, наче ми були винні в усіх лихах планети, — очі її збуджено блищали, налиті слізьми.
— Ти маєш рацію, — взяв за руку Дударевич дружину. Він був збентежений і занепокоєний, що Тамара рознервувалась більше звичайного, ми спільними зусиллями стали її приспокоювати, і довелось виявити чимало такту й терпіння, доки вона знов усміхнулась зболено, якось винувато..
— Не знаю, що це зі мною…
Нашу увагу невдовзі привернула гарна молода пара, видно, подружжя, що, прогулюючись, саме проходило берегом із своїм хлопчиком, трохи більшим за того маленького страйкаря, що був так засимпатизував Заболотному біля Арт-музеуму. Хлоп’я, золотокудре, мов купь дон, в розстебнутій, з блискавками курточці, забіякувато марширувало поперед батьків, порівнявшись з нами, хоробро щось гукнуло до нас на естакаду, а молоді батьки, обоє обкинувшись од шмагкого вітру одним плащем, ідуть за малим своїм вожаком, вдоволені, їх він собою тішить. Нам чути сміх молодої матері, в неї в руці багрянів ділим віялом яскравий набір осіннього кленового листя, назбираного десь у неблизьких звідси місцях, бо тут на багато миль довкруг ніде не побачиш жодного деревця. Та ось з океану війнуло, поривом вітру вишарпнуло з букета лапатий, палаючий багрянцем листок, і він, підхоплений повітряним струменем, уже полетів попереду в молодого подружжя, і хлоп’я, щось радісно скрикнувши, щодуху кинулося за ним навздогін. Кілька разів воно майже наздоганяло, ловило його, та все ж не вловило, листок тікав і тікав від маляти по піщаному пагорбу, між дюни, де з кожного гребеня вітром зривало пісок. Батьки голосно сміялися, радіючи наполегливим синовим гонам, а нам із Заболотним знов змигнула перед очима Тернівщина, степ, вітер осінній ошарпуе Романів садок, смагло-червоне листя жене й жене перед нами по стернях, хвилею вітру розвіює їх по степу, а ми, пастушача дрібнота, з радісним галасом довго біжимо за тим своїм, що втікає найдалі, вишневим листочком, ладні бігти за ним по колюччю стерні хоч і на край світу!..