Минає чимало часу, доки навстріч нам попід обрієм випливає зоряність міста й на півнеба встають фантоми хмарочосів. Наближаються, грізнішають, світять загадками своїх незліченних вікон. Передмістя зустрічає нас задушним повітрям, тут зливи не було, знову чад, смог, і хоч час пізній, в ущелинах білдінгів рух і серед хаосу танцюючих реклам, як і вдосвіта, без кінця-краю летять потоки машин, гуркочуть угорі по мостах та естакадах, віражують на поворотах доріг, вискакують десь із-під землі і знов шугають у підземелля… Перед нами виникає тунель: всуціль обличкований білим, повен світла, він увесь аж сяє, наскрізне гуде лунким органним гудінням, ніби співав хвалу своїм будівничим.

— Люблю цю чортову аеродинамічну трубу! — вигукує Заболотний, коли ми опиняємось у тунелі, де нас мовби самим вітром несе вперед.

А там ще трохи, і ось уже затишна вуличка з пожежною каланчею, і постовий полісмен, упізнавши Заболотного, звично вітається з ним, і, якби не жалюзі на вікнах, десь із верхнього поверху, мабуть, виглянула б до мого друга і його Софія Іванівна, або, як він каже, «нових часів Ярославна з Н-ської стріт…»

…Так і є: ні до знайомих «місіс Заболотна» не пішла, ні спати не лягла, сидить за спущеними жалюзі, в товаристві невтомного на дванадцять програм телевізора. Мабуть, з усіх дванадцяти каналів проби зняла, доки діждалась… Тендітна, мов дівчина, жваво схопилась Заболотному навстріч і, заяснівши очима, по-дівочому ніяково тулиться йому до грудей. А за мить уже відсторонилась, лагідно дивиться йому в очі: ану який повернувсь? І знову, як завше, коли ось так дивиться вона знизу вгору на свого Кирика, очі її враз наливаються сяючою, просто-таки небесною синявою… З усього видно, що сучасна ця Ярославна з Н-ської стріт готувалась у належному вигляді зустріти свого мандрівника: чоласта голівка гладенько причесана, білосніжним шарфиком обкинуто плечі, па відкритій шиї якась ще й цяцька…

— Переживала?

— І не думала.

— От і молодчина… Даремно Ліда турбувалася.

— А як Ліда витримала дорогу?

— Мали в її особі надійний контроль.

— Дударевичі тут нахвилювалися за своє чадо! — (Дударевичі мешкають на два поверхи нижче).

— Це ми помітили, — каже Заболотний, — і він і вона — аж до ліфта вискочили приймати відважну свою мандрівницю.

— Уявляю, як намучилося дівча…

— А втім, у дорозі не надокучала: має і розумець, і такт…

— Ну, а Мадонна, яка ж вона? Побачити вдалось?

— Що за питання, — упевнено каже господар.

— То розповідайте ж: яка?

Заболотний, змружившись, мовби чогось дошукується в очах дружини, ще повних того синього сяйва…

— В погляді є щось від вашого… І така ж ясночола, — схилившись з ніби жартливою церемонійністю, він вустами припадає Соні до руки. Одначе й крізь жарт почувається щирість цього поруху. — На всіх вас, женщин, чимось вона схожа… Бо ви таки створіння прекрасні. Якщо рівняти з чоловічою половиною людства, то ви, жінки, без сумніву, кращі за нас.

— Аж коли збагнув, — всміхається Соня поблажливо й звертається до мене:— А ви дорогою задоволені? Для вас, певне, такі швидкості незвичні?

Справді, у яких швидкостях ми перебули цей день… Перебули там, де ніби самий час прискорює свій біг. Збожеволіле залізо, зґвалтований гудрон, чад, загазованість, непереборне, як наркотик, жадання гонитви… Як тут не очманіти? Супутниця наша, дивне оте дівча, вийшло з машини зовсім кволе, ледве дочалапало до ліфта — та й нас, дорослих, від втоми аж похитувало, — ці гони-перегони нелегко людині даються.

Ще й зараз голова мені гуде від дороги, від її напруг. Пора б уже йти, але Заболотні не хочуть мене відпускати в готель, залишають ночувати в себе.

— Ще ж вечеряти будемо, чимось вам знімемо втому, — підбадьорює мене господиня.

Доки подружжя зайняте на кухні, я маю змогу на екрані телевізора ще раз побачити мигцем показаний фасад Арт-музеуму, а за ним на зелених газонах кам’яні й чавунні скульптури невідомих митців, чую кілька слів також і про «слов’янську Мадонну», про те, що техніка, в якій виконано портрет, виявилась загадкова, тутешнім фахінцям не знайома, тим-то ушкоджений шедевр буде відправлено на реставрацію в Європу або навіть в Африку, на батьківщину Фаюмських портретів… Вимкнувши телевізор, де екран уже заповнився пізньою рекламою зубної пасти, знічев’я розглядаю вітальню Заболотних, цю ііо-своєму знамениту кімнату, що знімки з неї, мабуть, лежать не в одному сталевому сейфі… Он якраз над телевізором висить фотографія молодих льотчиків, вона тут неодмінно приверне вашу увагу: на фотокартці, а також на шпалерах поруч неї проступають кілька характерних продзьобин, як це буває на мішені, — то сліди куль…

Мав тут місце випадок, що дикістю, брутальністю викликав свого часу хвилю обурення не лише серед родин дипломатів… Місія давала того вечора офіційний святковий прийом, а це саме та подія, коли матерям з малолітками доводиться особливо клопітно: треба подбати, куди на час прийому приткнути дітей, і найчастіше виходить так, що опиняються вони такого вечора на квартирі Заболотних! Бо в Заболотної душа безвідмовна, і Соня дітей любить, і діти горнуться до неї, — сусіди вважають, що в Софії Іванівни просто вроджений талант виховательки. «Крім того, вона в мене ще й філософ, — жартує з цього приводу Заболотний, — для неї вовтузня з дітьми — це не більше не менше, як зустріч із молодшим людством». А втім, і Заболотному теж подобається, що їхня квартира час від часу перетворюється ніби в дитсадок, гомінкий, щебетливий. Дитячою безпосередністю — ось чим найбільше приваблює мого друга «плем’я молоде», цей щирий, славний народець… Якось він казав мені, що тільки серед цього нелукавого народця по-справжньому й відпочиває душею, вибравшись із дипломатичних джунглів, де аа кожному кроці чигають на тебе дволикі януси, потенційні відступники, несподіванки вражаючих хамелеонних перетворень…