— Бо ми як були малі, то молока й не пробували. Не те що теперішні… — Камінець в город механізаторів. — Ці, знатні, тільки вершки й п’ють… Смаленого вовка не бачили… Зуби скалити навчились, а спробували б, як то воно голодних корів учити ходити в ярмі… Як то з пухлими ногами цілий день за плугом… А ці, вельможні, бач, і обсіються, і обжнивуються, мотора не випрягаючи, з крісла не встаючи…
— На те й ен-те-ер, товаришу Куцолап.
— Авжеж. Залізний вік. А про золотий поки що самі балачки лекторські…
— А коли ж, по-вашому, золотий настане, дядьку Мино? Що там коран з цього приводу каже?
— Вік золотий вибороти треба.
— Вибороти — в кого?
— В самих себе найперше.
— О, це вже інтересно!..
Мина Омелькович все тикає їжачка в блюдечко:
— Ну пий же, пий…
Однак їжаченя лише тремтить, не п’є, писочок під голки сховало. І тільки сторож поклав його на землю, на хвильку Погляд одвів, як уже й нема їжаченяти — зникло, наче його й не було.
— Не вдалось вам його приручити, Мино Омельковичу?
— Диким вирішило зостатись… Не хоче мати такого тренера.
Оприкрений Мина втечею звірка. Походить, шукаючи, у розімлілих бур’янах під кузнею й вернеться засмучений: нома.
Назавтра знову залишиться йому тільки спека самотності серед просторого цього подвір’я, де всі будуть поратись біля техніки, дзенькатимуть залізом у майстернях, а тобі, сторожеві, мовчазним бесідником лише й зостанеться отой високвстовбурннй дикий дельфінник, по-тутешньому коров’як, що стирчить під кузнею серед лопухів, — він дрібними жовтими квіточками цвіте, весь стовбур обліплений цвітом… Вдень цвіте, а як сонце зайде, то й ті жовті очата його посплющуються: така природа. Дивиться коров’як на Мину, Мина на нього. Між пелюстками коров’яку бджоли невтомно ворушаться, порядкують: чиї вони? Невже справді від сина з радгоспної пасіки залетіли сюди в гості?
Ось цей простий, без хитрощів світ і сторожує Мина, удень і вночі чатує це врівноважене степове життя, що проросло на тому місці, де воно колись корчувалось, ламалось, а тепер знов і зорями світить, і садом родить, і листям тополиним лопотить на світанні… Коли місячно, тоді степ стає заворожений, а садок повниться чарами, ластівки сплять усе повите сном, тільки ти на ногах та зоряна вода з колодязя дивиться, не спить… Видно, знайшов себе Мина Омелькович в ролі сторожа нічного, мабуть, важко й уявити йому себе поза духотою літніх цих вечорів та безмовністю ночей, без вічних чвар із кухарками, без жартів механізаторських, часом дошкульних, що крутяться довкола того, як віп, Мппа, добре виспавшись удень у червонім кутку перед екраном телевізора, вечорами стереже любовні шерхоти їжаків та ще допильновує, хто з ким пішов у лісосмугу на побачення. Сцени ревнощів, що час від часу вдираються в таборище з буйною силою, дехто пов’язує з недремністю колишнього сількора Ока, проте Мина це рішуче відкидає, анонімок він, мовляв, не пише, хоча й любощів позашлюбних, тобто стрибання в гречку, покривати не збирається. А тим часом в очах бригадної молоді Мина Омелькович і сам не безгрішний, бо ж помічено, що він іноді читає в садку книжку, що зветься «Коран».
Для хлопців-механізаторів це, видно, приємне заняття: вести з Миною Омельковичем роздебенді на вільні теми після роботи, з’ясовуючи зокрема, чому раніше в дядька Мини більше кукіль на ниві родив та дереза з горба коси розпускала, а зараз ось він розкошує серед моря виведених селекціонерами високосортних сильних пшениць, — цікаво, чи з’ява їхня була кораном передбачена?
Мина Омелькович, повечерявши, сидить край столу, на-піводвернувшись від хлопців і ніби зовсім байдужий до їхніх іронізувань. Та ось на подвір’я в’їжджає дівчина велосипедом, юпа поштарка, що привезла механізаторам цілу торбу газет і журналів. Дівчину звати Груня, вона в косах, туго заплетених, перевеслом покладених на груди, — кухарки милуються: тепер рідко так носять, скоріш самі себе обтинають, стають як покритки… Для дівчини у механізаторів завжди знаходиться жарт:
— Кажуть, Грушо, коли ти народилася, Мина Омелько-вич пропонував назвати тебе їракториною…
— Не наговорюйте на людину, не міг Мина Омельвович так новонароджену зобидити, — заступається листоноша за старого, усміхаючись водночас до всіх.
Кожній людині личить усмішка, та, мабуть, найбільше дівчатам. Як цій ось Груні… Сама юнь вона, сама привітність та сонячність — смагла, кароока, ще й з мушкою на щоці… Як та, що в такі ж юні літа, в пору, коли б кохатись, викидалася з літака з парашутом вночі на ці снігами вкриті степи і що її потім під вартою водили по селах обледенілих — упізнавайте, чи ваша. Тисячі марок обіцялось тому, хто впізнає, та ніхто не впізнав…
— Отже, Груню, дуже просто, могла ти й Тракториною стати…
— Облиште, хлопці. Майте ж пошану до ветерана, — соромить Груня механізаторів. — Самі колись теж старі будете…
А табірні джиґуни їй на це: яка вона гарна сьогодні та які правильні книжки сюди постачає, та ще й цитатою на додачу: «Вона вся — жадання, ніжне, бурхливе, полохливе, сміливе, палке!..»