З теперішніх механізаторів нікому, здається, не довелось бачити під цими зорями Романа-степового, для нових поколінь він існує скорше як особа напівміфічна, як той, хто ходив колись тут у бджолиній кольчузі, хто, оселившись серед степу, жив тут ніби за інших формацій та за інакшого клімату, розводив сад, пасічникував, мав нібито охоронну грамоту від усеукраїнського старости Петровського, а потім під ту всеохопну бурю, коли інших зносило, його теж підхопило й понесло, мов із дерева осінній листок… Могла бути й «промашка», як дехто з старших визнає, та хіба, мовляв, великі події відбуваються без промашок?

Переболіло цій землі, перегуляла вона пустирищем, одначе життя бере своє, польовий табір, виникши тут ніби з чиєїсь випадкової волі, пустив уже міцне коріння; майстерні і житло механізаторів мають вигляд не тимчасових, а збудованих надовго, ластівки гніздяться охоче, виводять ластів’ят навіть у майстернях серед грюкотняви, серед заліза. І садок розростається, дарує людям плоди, захищений, як і колись, тополиною стіною від шмагких польових вітрів. Склався новий осередок людського життя, де все стало інакшим, де, може, незмінними тільки й лишились оця злива сонця, змиги ластівок удень та нічне лопотіння тополь від найменшого повіву… Серед механізаторів багато таких, що повиростали вже після війни, і найстарішою для них людиною в польовому таборі якраз і в Мина Омелькович, сторож із стажем, доглядач тутешнього правопорядку. Ніби непіддатпий часові, задавнений, анахронічний, існує він якось мовби напівзабуте, і ті смаглії крутоплечі, що сідають після роботи за столи, вдаються до нього здебільшого, щоб пожартувати:

— Ну як, дядьку Мино, вночі ніхто не душив? Крадії не приходили?

— А тієї, з косами довгими часом не було? І випливе з тернівщанського епосу давня переповідка про ту красуню ворожбитку, що колись тут хлопців чарувана, — вдень ховається від людських очей, а ночами готує зоряну воду, з косами до п’ят блукав по садку, і місяць лоскоче пругкаве тіло молоде та перса, налиті сонцем, як дві соковиті груші бергамоти…

Саме й мають на увазі хлопці її, коли питають:

— Так не було тієї, не навідувалась при місяці?

Мовчить Мина Омелькович. А ці пожартували, і вже його ніби й нема, ніби він зовсім відсутній, про наладку комбайнів хлопці мову поведуть, і лише згодом котрийсь знову скине оком на табірного вартувальника і скаже, проймаючись мовби співчуттям:

— Темної ночі лячно, мабуть, стерегти наше таборище, дядьку Мино? Коли ні зірки в небі, ні живої душі в степу, еге ж, страх бере?

Оскільки людина з берданкою мовчить, то котрийсь із механізаторів, ніби прийшовши на виручку, відповідає за сторожа:

— Страшно, доки не заснеш, а як заснеш, то нічого… У жартах механізаторів відчувається певний приціл, в такий спосіб вони мовби відплачують Мнні Омельковичу за ту постійну хмуру зверхність, з якою він ставиться до всіх, хто його оточує, бо для колишнього комнезамівця навіть серед тих, хто красується на Дошці пошани, авторитетів нема, як небагато їх і з-поміж решти людства. Чомусь більше конфліктами запам’ятались Мині всі ті, з ким він зустрічався на своєму віку.

Винятком е хіба що бригадир механізаторів Іван Заболотний, брат Кирилів, кремезний, хоч: уже й зовсім облисілий кадровий хлібороб, котрий одним з перших тернів-щап сів на трактора ще до війни і зараз тут вожакує. Знатний чоловік і в районі, і вдома, трудяга, хоч і з осколками в обох ногах. Мина Омелькович, здається, тільки бригадира механізаторів тут і визнає, бо ж саме Іван час від часу з властивим йому спокоєм стримує хлопців, коли вони аж надто далеко заходять у своїх пересміхах щодо Мини. Та варто бригадирові десь відлучитись, як одразу вступає в роль котрийсь із жартунів, найчастіше це буде син Ялосоветчин, Олекса, той самий, що без Мини весілля грав, женячись на вигурівській красуні. Чубань отряхуватий, охочий до всяких витівок, почуваючи веселу підтримку товариства, він таки зачепить Мину Омельковича, вічного свого опонента:

— Товаришу Куцолап, а це правда, що колись люди тут і вашого духу боялись? Бо — рознесу! Бо — розтрощу! Амбарний замок на рота повішу! Невже таким бойовим ви й справді були колись?

Отут уже Мина вибухає:

— Шмаркач! Вершколиз! Що ти знаєш про те «колись»? А ви, підсміхачі: чи кому з вас по спині істик ходяв? Вже й не знаєте, що воно таке істик… А кого з вас куркудьська лють з обрізом підстерігала край дороги? Орете сидьма, сієте сидьма, культурно — куди ж… Тільки хто вам дороги відкрив? Десять років штани протирали в школі, а так і не втямкали, що то означає: або — або!..

Притихнуть хлопці, наче й присоромлені трохи, а втім, навряд щоб надовго.

Досі не в миру Мина з оточенням! За висловом однієї з кухарок, до душі йому тут тільки їжаки, що вночі вилазять на подвір’я таборища погратися, — бігають, похрюку-ють, шелестять під майстернею у бур’янах. Іноді Миііа Омелькович, як ось і зараз, впіймавши їжаченя, приносить його до столу під яблунею, де бригада обідає, тикає писком у блюдечко з молоком: пий!