— Чим ви похваляєтесь? — запитав він так, наче сержант чимось образив його. — Своїми зрадами?

— Зрадами? — сержанта різонуло це важке слово. — Які ж це зради, товаришу політрук? Це внутрішня моя політика — сімейні діла!

— А сім’я що, по-вашому? Онуча? — грубо запитав політрук. — Схочу — обмотаю ногу, схочу — викину, замотаю іншою?.. Хіба сім’ї наші це не ті самі клітини, з яких складається наша держава, наша сила?

— Атомі — басовито сказав стрілець-радист, спускаючи ноги з верхньої полиці. — Первинне ядро.

— От-от, саме ядро… І хіба не з цього ядра починається школа нашої витримки, дисципліни, вірності… Чи не тут наші діти починають проходити свою першу допризовну підготовку? Вони дивляться на вас… Вони на родинних прикладах уже вчаться і громадської порядності. А ви… хвалитесь.

Ясногорська тоді гаряче підтримала політрука. В думках його вона впізнавала свої погляди на життя.

Воронцов того вечора розповів присутнім одну з своїх мисливських історій. Це була легенда про лебедів, у яких нібито існує великий закон: самець і самка паруються раз, на все життя, І коли одне з них гине, то гине й друге.

— …І якщо подруга залишилась сама, — розповідав Воронцов, заплющивши очі, — то робить так: знімається з тужливим ячанням високо-високо в небо, забирається на страшенну височінь — ледве мріє… І потім враз, склавши крила, шугає звідти сторчма вниз…

— Ото вірність! —у захваті вигукнув стрілець-радист.

А Воронцов після того замовк надовго.

Ясногорська і зараз, трясучись в машині серед темних чужих степів, чомусь пригадала оту почуту нею ще в 1941 році легенду про лебедину вірність. Зустрівшись з Юрієм, вона розкаже йому про це…

Розкаже, як марно шукала його по сибірських госпіталях, як бігала щоразу вниз, коли прибувала з фронту нова партія поранених.

В госпіталь, що стояв над самим Єнісеєм, часто приходили шефи.

Вниз по Єнісею свистіли, як у трубу, вітри з Заполяр’я, гасали білі хуговії, а в госпіталі було тепло і зеленіли українські столітники, подаровані шефами. Вечорами в коридорах лунали пісні мовами багатьох народів.

Після операції Шура деякий час лежала в тяжкому стані, її неабияк порізали, поки повиймали осколки з ніг. Вона кілька днів видихала наркоз. Подушка здавалась їй просякнутою наркозом наскрізь, і, відкинувши її геть, вона клала голову на голий матрац. Марила Мінськом і кликала Юрія. їсти не могла нічого. І, наче вгадавши бажання хворої, одна з жінок-шефів принесла їй лісових ягід. Вони були такі кислі, такі смачні!

— Звідки ви? — запитала Шура жінку.

— З полтавського паровозоремонтного.

— Полтавці!.. Земляки!.. — Білоруси й українці вважали себе тут земляками. — Що ж ви робите серед цієї тайги? Як влаштувались?

— Влаштувались… Тижнями не виходимо з цехів…

— За Україною все сумуєте?

— Нема коли довго сумувати: на оборону працюємо… Виробляємо дещо навіть краще, ніж у Полтаві.

Згодом, вилікувавшись, Шура побачила це краще. За містом, що аж дзвеніло від ясного морозу, шугали у синьому небі літаки. Серед них були вже такі, котрих ще ніхто не бачив на фронті. Від ранку до ночі їх випробовували.

З товарної станції щодня вирушали на захід довгі ешелони. Якось Шурі довелося побачити вперше легендарні «катюші». Десятки платформ були завантажені ними. Вкриті брезентами, піднявши рами, вони мчали і мчали на захід. В ті зимові сонячні дні при півста градусах морозу Шура, думаючи про полтавчан, про винищувачі нових систем, що випробовуються за п’ять тисяч кілометрів від фронту, про ешелони гвардійських мінометів, що мчали, вкриті інеєм, крізь тайгу, — думаючи про все це, вона з особливою силою відчула, що ніколи ніяким ворогам не скорити її могутню Батьківщину, її волелюбний народ. І, може, саме ця натхненна віра у свій народ сповнила тоді Шуру певністю у неминучості і її особистого щастя.

Ніяких звісток від Юрія не мала, проте була переконана, що він десь є.

III

В дивізію приїхали вночі. Власне, не в дивізію, а в те містечко з темними готичними шпилями, де вона стояла напередодні. Зараз її вже тут не було. Навіть тили познімались і виїхали вперед. Технік, лаючись, оббігав усю спустілу, покинуту стоянку. Він одразу став таким енергійним і запальним, яким Шура не сподівалась його бачити.

— Де їх шукати? — кричав технік навіть на неї, начебто дівчина могла знати. — Вперед, а куди вперед? Тьма, ніч!

Він присвічував ліхтариком стіни та все шукав указок.

Шуру пробирав холод. Вночі несподівано задув північний вітер, небо скоро затяглося хмарами. Стало мря-чити.

— Заберуся в бункер і спатиму до ранку, — погрожував технік у темряві. — Щоб знали, як не лишати «маяка»!

— Звісно, куди в таку тьму? — підтримав котрийсь із шоферів. — Десь у кюветі в’язи скрутиш… Або налетиш на міну. Краще до ранку…

— До ранку, до ранку! — ще дужче закричав технік, розлючений тим, що його думка сподобалась шоферові. — Я комусь дам до ранку!