З матір’ю Юрія теж не вдалося встановити зв’язок, бо кількома днями пізніше, під час нападу німецької авіації на госпіталь, Шуру поранило.

В числі інших її відправили в санітарному ешелоні на схід. їхали довго, понад десять діб, і за цей час люди у вагоні зжилися. Були там і льотчики, і танкісти, і артилеристи, а найбільше, звичайно, піхотинців. Пам’ятається, один з льотчиків розповідав, що він літав на Плоєшті. Товариші слухали його, мов заворожені. Плоєшті! Адже це було так далекої Не могла тоді знати Шура, що пройде троє літ, і Плоєшті вже буде для неї глибоким тилом, тилом навіть для армійського госпіталю.

В одному купе з Шурою їхав літній політрук-піхоти-нець із залисинами на випуклому лобі, з роздробленими загіпсованими ногами. Цілими днями політрук мовчав. Його широке суворе обличчя було нерухоме. Тільки коли хто заступав йому вікно, політрук зводив на переніссі руді брови і просив неголосно, але твердо, щоб відійшли од вікна. З ранку до вечора він не відривав погляду від того вікна, за яким пролітала його країна, сувора, напружена, мов полк, піднятий по тривозі.

Шура пригадує, як вони в’їхали в перше, ще не затемнене заволзьке місто. Вхопивши милиці, вона вибралася на перон, освітлений вокзал, яскраві вогні трамваїв, ліхтарі у жовтих туманах осінньої мжички. Репродуктори на майдані, музика… Може, тоді вона вперше на повну силу відчула всю красу вчорашнього довоєнного життя. Всіма непрожитими радощами і всіма незагоєними болями хлюпнуло воно на неї. їй стало і гірко чомусь, і невимовне радісно від того, що є, є ще в її державі міста, куди безсилі сягнути фашистські бомбовози, не повисла над ними варварська ніч, яка скрізь супроводить окупантів, мов їхня рідна стихія. Сюди не докотилася ніч, тут не ревли зловісні сирени… Горять навкруги безстрашні вогні — вогні! вогні! — і з репродукторів говорить Москва.

І все-таки було тоскно, до безкраю тяжко на серці. За якихось два-три місяці вона втратила батька и матір, розминулася на тривожних шляхах з Юрієм і стоїть уже сама на освітленому незнайомому пероні, на милиці спираючись… Повернувшись до свого купе, вона ткнулась головою в подушку і дала волю сльозам. Ешелон ішов далі, монотонно цокотіли колеса, у вагоні загасили світло — всі спали. Вона могла наодинці виплакати все, чим наболіло її серце. Але вона помилилась, гадаючи, що всі сплять. Не спав її загіпсований сусіда-політрук. Ночами йому, видно, гіршало, бо чути було, як він зітхає в темряві, стримуючи біль, поскрипуючи зубами.

Так було і цієї ночі. Дівоче схлипування його, здається, дратувало.

— Слухайте, чого ви плачете? — майже сердито запитав політрук Ясногорську. Дівчина і в темряві відчула, що він дивився на неї.

— Я не плачу, — сказала вона. — Я так… пригадую.

— Що ж ви пригадуєте?

— Пригадую, як ми жили колись… Дуже давно…

Перед цим.

Політрук помовчав. Мирні вогні першого освітленого міста, що він їх бачив тільки у вікно, викликали, видно, і в нього багато думок, спогадів, навіяли сумовитий настрій.

— Ми багато пригадуємо, —сказав він згодом. — Це добре. Але цього мало. Від цього зараз справді можна тільки плакати. Нам би треба менше пригадувати, а більше думати, що робити. Думати про те, що нас

чекає…

— Що нас чекає! Госпіталь десь у Читі або й Іркутську!

— А потім?

Шура мовчки плакала.

В другому кінці вагона дедалі голосніше стогнав обпалений танкіст. Він то благав, то жалібно лаявся, то несамовито кричав, вимагаючи уколів морфію. Він уже кричить так багато ночей підряд. «Йому ще тяжче, ніж мені}—подумала раптом Ясногорська. —А цьому політрукові, що скрипить зубами щоночі, ніби гризе порцеляну? Я була хоч на пероні, а він?»

Політрук запалив цигарку.

— А вам хіба ніколи не хочеться отак… виревтись?— сказала вона, трохи заспокоївшись.

— Мені хочеться… ходити, — відповів політрук.

— А тоді?

— Тоді? В піхоту…

— Знову в піхоту?

— Тільки туди.

Прізвище політрука було Воронцов.

Потім почався Урал. Всіяний вогнями, він димився цілу добу димарями заводів, гримів ешелонами, приймав верстати, устаткування, евакуйоване з України. І цей безперервний важкий гуркіт індустріального краю був тепер куди миліший дівчині за блакитні береги південного моря, де вона провела одне літо. Шура слухала і не могла наслухатися цієї грізної музики. Бо це була не просто музика, це була її, Шурина, власна сила, її порятунок, її майбутнє. Політрук також змінився. Його обличчя посвітлішало.

Прогриміли уральські тунелі, ешелон влетів у Сибір. Поїзд мчав, майже не зупиняючись на станціях, врізаючись у білі глибини безкраїх березових лісів, їхали день, а за вікном усе біло, біло, біло… їхали другий, а за вікном — біло, біло, біло… Ліси стояли прозорі, чисті під голубим небом. Такий Сибір і залишився назавжди в уяві дівчини — ясним, білим краєм.

— Мій Сибір, — з гордістю говорив загіпсований політрук. Родом він був десь з Ачинська.

Якось після вечері у вагоні зав’язалася жвава дискусія. Веселий, поранений у руку сержант хвалькувато розповідав товаришам про свої довоєнні ловеласівські пригоди, про те, з якими хитрощами він завжди виходив сухим з води, вдало приховуючи гріхи від своєї дружини. Було це в якомусь вівчарському радгоспі у Сальських степах. Політрук терпляче слухав веселого сержанта, а потім раптом насупився, суворо покосився на оповідача.