— Спасибі… Дякую вам, Шовкун!

І з очима, повними сліз, Шура гаряче тиснула йому шкарубку руку. Наступного дня вона взяла призначення в полк, де воював Брянський.

І ось їде…

Гірське трансільванське містечко, в якому розташувався її польовий госпіталь, уже зникло позаду, за перевалами. Колона машин мчить униз, і багряні гори розступаються, як живі, даючи дорогу. Здається, за якийсь кілометр дорога скінчиться, ось-ось машини з розгону налетять одна за одною на скелю і розсиплються вщент. Проїхали і цей кілометр, а дорозі ще не кінець, це тільки крутий поворот. «Бережись!» — і знов, обминаючи скелю, побігло шосе, вирубане в правічнім граніті невідомими каменярами.

Ідуть і йдуть маршові роти. Але ці роти вже, видно, сформовані не з тих бувалих бойчаг, що зарубцьовані пливуть з госпіталів; ці — як один — в новому обмундируванні, з чистими, незасмаленими казанками за плечима.

— Чому вони такі похмурі? — звергається Ясногорська до артилерійського техніка, що сидить під кабіною, жовтий, пом’ятий, наче з похмілля.

— Вчорашні в’язні, — пояснює технік. —3 румунських тюрем і концтаборів. Доброякісне поповнення. Зле.

— А де ж їхня зброя?

— Зброя буде. Може, ви якраз на ній і стоїте. Тільки тепер Ясногорська звернула увагу, що стоїть на довгих ящиках, запакованих наглухо. В задку з-під брезенту виглядають старанно вмощені якісь зелені труби.

— То геж зброя? — кивнула Шура на труби.

— Питаєте! То міномети вісімдесят два! Шура пригадала, що саме такими мінометами командує Юрась.

— Вони страшні?

— Січуть німців на січку. У нас їх звуть «самоварами».

— Самоварами?—Ясногорська звела брови. —Кажете—страшне, а так по-домашньому, ніжно названо!

— А гвардійські міномети — «катюші»?.. Теж ніжно… Може, тому й ніжне, що страшне.

«Який діалектик», — усміхаючись, подумала Ясногорська.

Ліси палали в сонці пишним і нежарким полум’ям. Обабіч по схилах гір розсипались отари кіз та овець. Високо над шосе стоїть, як у пісні, дівчинка в рясній яскравій спідничці. Привітно махає білою хустиною. Шура скинула свій зелений берет і теж стала махати ним у повітрі, відповідаючи на далеке вітання.

— Які тут люди люб’язнії — очі її заблищали. —Моя господиня-угорка, виряджаючи мене, аж заплакала…

— Люб’язні, аякже, —бурчить технік. — Вночі у нас зброймайстер відбився в горах. Наступного дня знайшли його у виноградниках із зашморгом на шиї.

— Що ви кажете! — жахнулась Ясногорська.

— А як же ви думали? Фашизм не так-то просто здає позиції. Міняє шкіру, заповзає в нори. Це вже не молодчики тисяча дев’ятсот сорок першого року із засуканими до ліктів рукавами й одверто нахабними пиками. Ці хитріші, підступніші. З такими воювати тяжче, ніж з тими, що діяли одверто. А ми про це, на жаль, нерідко забуваємо. Вони того зброймайстера і вином напоїли, і дівчину-кралю поруч нього посадовили… Так-то.

— Справді, це в нас буває… — замислено промовила Ясногорська. — Невпопад виявляємо нашу пильність: до своїх — з надмірною підозрою, а до справжніх недругів… Скажіть, зловили потім тих, що задушили зброймайстра?

— Декого. Не всіх.

Машини вибрались на високий перевал. Ясні, охоплені багрянцем гори стояли до самого небокраю — далекого, синього,чистого.

— Гляньте, гляньте, товаришу технік! — вказувала Шура на гостру сопку, що здіймалась вдалині над іншими, вилискуючи голим камінням верховини, а нижче була вся огорнута жовтогарячим лісом. — Гляньте! Зовсім золота!

— Висота вісімсот п’ять, — буркнув технік, — наша дивізія брала.

Якби артилерійський технік був говіркішим, він розповів би, якою ціною здобула дивізія ту золоту далеку сопку. Розповів би, що там зостався на вічній варті білоруський студент, офіцер-мінометник, якого технік знав ще з Тернової балки під Сталінградом. Може, технік погано себе почував, чи, може, йому хотілося спати, тільки він нічого більше не сказав. А Ясногорська не допитувалась, бо попереду їй відкривалися не бачені досі краєвиди.

Колона машин саме спускалась в угорські рівнини. Назустріч котились широкі, як море, степи, оповиті тихими вечірніми димами.

Фронт тут, видно, недавно пройшов. Понад шосе тягнулись штабелі зелених і жовтих ящиків трофейної вибухівки, купи знешкоджених мін. Наші сапери тисячами навитягували цього зілля з битих доріг, містків та узбіч. Поле було розміноване на сто метрів по обидва боки шосе. В кюветах стирчали носами в землю німецькі броньовики й автомашини.

Рівнини накочувались неосяжно, губились далекими берегами у вечорових туманах. Наче стародавні кораблі, мріли в просторах до самого обрію одинокі ферми хуторян-угорців. Машини свистіли у сиве степове море, ферми — далеко і близько — гойдались, пливли в тумани, з високими щоглами тополь.

На одному з поворотів машину підкинуло, технік стукнувся потилицею об кабіну і перестав дрімати.

— Нарешті гори кінчаються, — ліниво звернувся він до супутниці і кивнув на гори: — Ох і настопроклятіли ж вони нам!..