Смертю хоробрих… Він так сказав: «Смертю хоробрих». Шура не плакала. Вона не відчувала й болю, як не відчуває його згарячу поранений. Все тіло якось заніміло, затерпло… «І холодна, страшна далечінь пролягла поміж нами». Чи справді хтось далеко співає, чи то їй вчувається? Все переплуталось, попливло перед очима, І життя ніби наяву покидало її. Ясногорська подумала раптом, що може отак закам’яніти, як стоїть. Закам’яніє справді, реально, за якусь хвилину, і залишиться стояти вічно, одна серед цього пустельного степу. «Чому він перестав співати? —наче прокинулась вона, наслухаючи. Як це часто буває в момент крайнього горя, її думки хапалися за стороннє, щоб забути головне. — О, чому, чому він не співає?»

Підводи вже ледве мріли в мряці. Дівчина раптом відчула себе зовсім знесиленою, їй хотілося сісти, впасти, розпластатись на землі. Щоб цього не сталося, вона, спотикаючись, рушила вперед.

Під висотою 805… 805… Так це ж та сопка?! Це ж та золота сопка! Шура, зойкнувши, підняла руки. Важкі хмари швидко рухались над нею, здається, над самою головою. Тепер вона могла ридати, битись, кричати, бо вона була одна в цілому світі. Хіба ж не пустеля, хлипка, холодна, прядеться байдужою пряжею до самого обрію? Десь калатають кулемети. Де вони? Нікого ніде не видно. Попереду замаячила ферма.

Шура йшла, механічно намагаючись попадати ногами у вдавлені відбитки чиїхось ніг. Перше, що вона помітила, наблизившись до ферми, було «Л», глибоко прооране на стіні, мабуть, багнетом. Шура довго стояла, читаючи цю єдину рідну літеру на чужій, на глухій стіні.

На подвір’ї і в садку ферми розташувались підводи з ящиками боєприпасів. Мокрі коні, яким не вистачало стаєнь, стояли розпряжені біля підвід, горблячись від холоду.

Шура зайшла в сад, втомлено дотяглася до якогось дерева і, охопивши руками мокрий холодний стовбур, застигла. Невже це все? Перед війною вони стільки чекали з Юрієм, доки кінчать інститут, одружаться, будуть разом працювати. Попереду було стільки широкого щастя, що їм навіть не уявлялось, як це може його не бути. Здавалося, що, взявшись по-дитячому за руки, вирушать вони назустріч великому світанню, і дзвінка березнева провесінь кришталево похрускуватиме під ногами, і рожева вранішня зоря палахкотітиме на півнеба, і так буде, і буде, і буде!..

— Юро! — шепотіла вона майже в забутті, притискаючись гарячим чолом до мокрої кори. — Юраську!

Плечі її здригались. Якби вона була знала, то зскочила б учора з машини, полетіла б на ту золоту сопку!

За спиною почулися кроки. Шура сердито обернулась. Перед нею стояв присадкуватий мордань у фуфайці, з нагайкою в руках. Він був на зріст нижчий за дівчину, але широкий в плечах, кремезний. Гострі, в монгольських вирізах очі дивились на Шуру приязно, з готовністю допомогти.

Незнайомий рвучко, не без шику козирнув по-рот-фронтівському, піднісши кулак і випростовуючи пальці біля самої скроні.

— Ви когось шукаєте? — запитав він з помітним акцентом.

— А вам що?

— Може, я міг би вам допомогти? — довірливо запитав незнайомий.

— Ви не можете мені допомогти. Я шукаю… Брянського.

— Брянського? Нашого Брянського?

Ясногорська стрепенулась: нашого! Він знає Брянського! Він говорить як про живого! Щось невимовне, таке, що стосується тільки живих, а не мертвих, забриніло в інтонації його голосу. Шура загостреною, оголеною чутливістю серця вловила це. І враз пройнялась думкою, що на луках їй сказано було неправду.

— Боже! Ви його знаєте?

— Я старшина його роти.

Дівчина вся подалась вперед, застигла в напруженій, поривній позі. Тисячі надій налетіли на неї і падали на плечі, на руки, як голуби. Ніжно-біле змокріле обличчя, що перед тим, взявшись на холоді сиротами, аж волохатилось дрібним пушком, тепер враз освітилося, зарожевілося ніжно, мов пелюстка в росі.

— Так він… є?

— Його, на жаль…

— Нема?

— …А рота його є.

IV

Старшина мінометної роти Вася Багіров був з тих людей, що для них війна давно вже стала звичною справою. Башкир національністю, енергійний, наполегливий, рішучий, він жив до війни невгамовним життям. Навіть не закінчивши середньої школи, Вася нетерпляче, з буйним азартом молодості, кинувся у білий світ. Вербувався, куди тільки його вербували. В свої двадцять п’ять років він уже встиг і теслярувати на далекому Заполяр’ї, і ходив до Монгольської Народної Республіки за гуртами худоби, і гасав по горах Уралу, шукаючи самоцвітів. З юнацькою жадобою накинувся Багіров на життя, що відкрилося своєю звабливою неосяжністю перед ним. Наче сп’янілий від нових безкраїх можливостей, Вася хотів швидше усе побачити, про все дізнатись, торкнутись усього, що було в цьому океані, яким уявлялася йому велика його держава.

Бурлацьке життя, повне тривог, несподіванок, випробувань, — це було якраз те, що найбільше відповідало вдачі Багірова. У безконечних мандрах залізний організм його не надломився, а, навпаки, здобув богатирського гарту. Хвороби його не брали, зими його не дошкуляли. Одержавши солдатські рукавиці, він губив їх наступного дня і ніколи не скаржився на зашпори.