— Дивись, Каширін, щось нашкрябано… І повільно, по складах став читати:

«Денисе, брате,

з лейтенантом Сагаядою ми всі тут

стояли насмерть».

Слово за словом розбирали санітари той напис. І він уже звучав для них як щось легендарно-давне, таємниче, написане кимось особливим, а не цими звичайними людьми, їхніми однополчанами.

XXX

Черйз маєток уже йшли мінометника з трубами на плечах, і збуджений Сагайда вийшов їм назустріч, як із пекла.

— «Товаришу гвардії лейтенант, — рапортував йому Денис Блаженко, виструнчившись старанніше, ніж будь-коли, — в роті за час вашої відсутності нічого особливого не сталося.

І потім уже, дивлячись вбік, стримано запитав півголосом, де брат.

—Живий! —заспокоїв його Сагайда. — Вуса засмалив за ніч, а все інше в порядку… Здасть у санроту молодшого лейтенанта і наздожене.

— А молодший лейтенант? — з тривогою опали Са-гайду бійці. — Як йому?

— Житиме, житиме! Бійці полегшено зітхнули.

— А я знав, що фашисти вас не вгризуть! — радісно вигукнув Маковейчик. Сагайда за це «пацнув» його п’ятірнею.

Незабаром, відшукавши комбата, Сагайда по всій формі відрапортував, що в його мінометній роті вибув із строю через поранення командир взводу Євген Черниш, а, крім цього, нічого особливого не сталося. Комбат мовчки обійняв Сагайду, і вони пішли далі поруч.

— Черниша… дуже?

— В голову… В бік… Кульові.

— Виживе?

— Повинен вижити. Хоча шпортонуло його безбожно.

— Та хоча б вижив… Славний він хлопець.

Вони виходили в поле. По збляклих тужавих луках перед ними вже пролягли свіжі сліди наших танків і самоходок. Поспішали вперед піхотинці, окремим гуртиком чвалав батальйонний штаб, розсипавшись, ішли мінометники з лафетами і плитами на спинах, наче заковані в панцир.

Першим до графського будинку під’їхав румунський санітарний візок з рівною відкритою платформою. Роман, пам’ятаючи наказ Сагайди, наполіг, щоб у першу чергу взяли його офіцера. Черниша, забинтованого, закривавленого, винесли на візок і поклали поруч з якимось румунським сержантом, пораненим, мабуть, в легені, бо кров виступала з ніздрів і з рота.

— Блаженко, — тихо озвався Черниш. — Візьміть ось… — І він, розімкнувши свою задубілу в напрузі руку, Подав Романові гранату.

Сліди гранати глибокими клітками повдавлювались йому в долоню.

— Де ви її взяли? — жахнувся боєць. — О матінко рідна! Та ви ж могли, знепритомнівши…

— Де мій планшет? — перебив його Черниш.

— Є, є, — заспокоїв офіцера Роман і став похапцем примуцьовувати планшет Брянського до пояска Чернишевих діагоналевих штанів.

— А шинель його де? — гукнув один із санітарів до Блаженка.

Шинелі в Черниша не було. Напівголий, перехрещений самими лише закривавленими бинтами, він уже починав дрижати від холоду, на тілі повиступали сироти. Гімнастьорка лежала в головах, зібгана клубком, вся в крові. Роман став скидати для Черниша свою фуфайку, але румуни спинили його. У їхнього пораненого була велика шинель, і вони вкрили нею обох — і свого сержанта, і Черниша. їздовий сів у передок, цьвохнув, і ресорний візок на гумових шинах легенько покотився, прокладаючії за собою м’яку колію.

Черниш лежав горілиць, низькі сиві хмари швидко бігли над ним. Десь під самими хмарами струнким суворим строєм летіли, ледь чугно курликаючи, журавлі. «Чи знаєш ти шляхи птахів?» — питав його колись Брянський. Коли це було?

— Домнуле офіцер, — раптом почув Черниш біля себе кволий проникливий голос.

Перемагаючи гострий біль, Черниш повернувся до сусіда обличчям. Великі, іскристі, як вугіль, очі нерухомо світились на нього з-під краю шинелі, якою вони були вкриті обидва. Було щось дивовижно знайоме в цих молодих, щирих, розпалених стражданням очах. Невже той? Невже той самий сержант, у якого він відібрав колись коня в далекій, переповненій сонцем і войовничим клекотом Романії?..

Роман Блаженко, провівши лейтенанта, ще деякий час стояв на спустілому подвір’ї, сумовитий, з опущеними вусами. Потім підняв із землі круглу Чернишеву гранату, неквапом прилагодив її собі до пояса і, зітхнувши, рушив у поле доганяти своїх.

Поле жило, гомоніло.

Артилеристи з веселим перегуком гягнули вперед гармати, нещадно поганяючи своїх змилених коней. Поспішаючи, йшла мінрота сусіднього батальйону із зав’юченими кіньми в сідлах системи Брянського. Заклопотані зв’язківці вже прокладали кабель кудись вперед.

Слідом за ними з термосами по горбах чвалали ротні старшини, невтомні солдатські годувальники. Гарячі термоси з борщем уже попекли їм спини, а вони, обливаючись рясним потом, усе не могли наздогнати свої підрозділи.

— Чи далеко піхота? — розпитували в кожного

— Там! — махали їм зв’язківці в чисте поле, зрізане коліями танків і гармат.

— Куди пройшла п’ята рота?

— Куди третя?

— Всі — туди! Он указка…

На погризеній сталлю стіні будинку вже якийсь сапер

встиг накреслити: «Л->».