— Едак пойдьот — я, кажется, скоро стану фюрером… (обернувся до всіх) — Что ви здєсь дєлаєтє? (і вглядів ПЛЯКАТ) — А-а-а… (перелякано оглянувши всіх) — Мнє надо на Сталінград…
КОТРИЙСЬ понуро показує через плече стрілку… ОФІЦЕР швидко йде. Але затримався; обернувшись, про себе:
— Я только одного нє понімаю… (знизав плечима) — Ілі оні ловят партізан?..
Ілі оні охраняют партізан?..
Ілі оні… (не договорив, оглянувся з виразним неспокоєм… Дивиться навколо, дивиться просто, втягає голову в плечі і хапливо йде…)
Всі стоять на струнко…
Лише один за всіх глибокозначно, моторошно сміється. Сміється в очі, в темряву, у білий світ…
Кадр… Один з безлічі, підглядених на перехрестях моєї Вітчизни в апокаліптичнім грохоті, скреготі й галасі величезних орд. А в нім — сенс цілої поворотної фази війни…
..
1
Те ж саме мешкання Урбанів…
— Теорія про “вибраних” і “невибраних”, а звідси — комплекс більшевартісности й меншевартісности, — це, Катрусю, страшно дурне все… Байка для дурнів. Все, мовляв, від Бога призначене, або, мовляв, детерміноване… Хе!…
ГРИЦЬ пахкав люлькою, малював щось недбало і Катрусі, що пакувала якісь медикаменти в скриньку, читав іронічно “лекцію”. Катруся була бліда, вимучена тривогами й журбою.
КАТРЯ, озирнувшись на двері, впівголоса:
— Ти казав, що за медикаментами прийдуть?..
ГРИЦЬ, пахкаючи люлькою:
— Так…
КАТРЯ, спустивши руки:
— Бідний Максим… Бідні всі… (зідхнула тручи рукою чоло) — Як це все безвиглядне… трагічне…
ГРИЦЬ:
— Ти стомлена, мала…
КАТРЯ зідхнула, прошепотіла:
— Так. Я вже не можу… брате…
ГРИЦЬ журно:
— Тут слон уже не зміг би… А ти — дівча… отаке от… (раптом кидає пензель і саркастично сміється) — Вибрані богом!.. їхній комплекс!.. Х-ха!!. Хотів би я бачити отакий вибраний Богом, перший ліпший у світі нарід, коли б його отак безперервно тисли, товкли, сікли… мололи… роки, десятиліття!.. Який би у нього був комплекс?!. Що з нього взагалі було б уже?.. Га?.. Сліду вже не було б… І ніякого комплексу взагалі!.. А ми є, Катре!!. Ого!!. (торсає рукою чуба) — Так то, Катрусь… І замість читати ті дурні газети, писані чужими й рідними — сіреч українськими — юберпрахвостами і халуями, ти б — дочко старого Урбана, високофаховий лікарю,— Оглянулась би на себе й кругом, і в мряку минулого цілої нації, а тоді спитала б себе і їх: —
— “Гей, ви!!. Тоді який же мусить бути комплекс у нас?.. У нас, що піднеслися з пилу і пішли дерзко в історію, і що пройшли через найстрашнішу трагедію і не зломилися?.. Га?!. І не бажають зломитися!.. Га?!!.”
КАТРЯ:
— Це, власне, єдине, що мене тримає, — ота страшна упертість, ота затятість безвідчитна й безоглядна, дика, як у того хмеля, що його топчуть, а він таки дереться все вгору, вгору…
— Ото ж… — ГРИЦЬ беретеся до пензля, пахкає люлькою і знову іронічно: — Ну, ось… Гм… Поїхали далі… (малює) — коли я дивлюсь на Комбриґа, на Максима себто, отакого вузловатого, що як дуб вигнався з чорноземлі, — мені уявляються маршали Наполеона… І його — Максимів — комплекс то дійсно комплекс маршала!.. А скільки їх є, Катре!?. Такими я уявляю маршалів нашого майбутнього… Наших… А вони можуть бути тільки наші! Бо поза нами немає нації… Меченосці великих мільйонів…
КАТРЯ, посміхається крізь смуток…
ГРИЦЬ:
— І ось поставім його поруч з “вибраними Богом” оцими Матісами тощо, з полководцями “геренфольку”… Х-ха!!. Але… (зідхає й розводить рукою, зіскочив думкою на інше й знову зідхає) — Але, це дійсно трагедія, що я мушу малювати от всяку пакость, замість малювати маршалів в громі перемоги… Закидуваних квітами з рук малих замурзаних дітей, і дівчат, і, мозолями опанцерованих батьків, і нарешті веселих матусь… Фу-у!.. Аж тоді світ углядів би шедеври, вглядів би чуда ще не баченого Великого Ренесансу… (замислившись, стоїть з пензлем, ворушить бровою)…
КАТРЯ, посміхаючись, жваво запаковує скриньку…
ГРИЦЬ:
— От… А цих — з їхнім комплексом, — ти їх бачила… І ти їх ще побачиш… Вони нас — теж…
КАТРЯ, скінчивши пакувати, чує кроки і швидко, стурбовано приймає скриньку…
2
Входить ОЛЬГА, в плащі, з пуком газет. Кидає газети недбало на ліжко. Весело, роздягаючись:
— Про що ви?.! (підходить до Катрі й цілує її в лоб) — У, моє таке… перелякане…
КАТРЯ:
— То ти не поїхала?!.
ОЛЬГА:
— Я й не збиралася… Що ти?.. А взагалі — це смішно звучить нині — “поїхала”. Хіба це поняття можливе для нас тепер? Адже ми приречені вже не “їхати”, а ходити, як худоба…
КАТРЯ:
— І ти нікуди не їдеш?..
— Ні… І навіть не йду… А що?
— (тривожно) — Та ж… Ой, не легковаж, сестро!.. Він же тебе доканає…
ОЛЬГА сміється, йдучи до своєї “кімнати” й назад, причепурюючись та причісуючись:
— Ти віриш?.. А де Борис?
— Воює десь… з такими розбишаками, як сам… Вірю…
— А я була на двірці… Військо пруть безперерви… Всі шляхи захрясли… Земля дуднить… Крім того, в місті надзвичайний стан…