ГРИЦЬ:
— Напружуються… Го… Поки нагло не трісне все…
КАТРЯ:
— Ольго!.. їйбо ти, як маленька…
ОЛЬГА бере з рояля зів’ялі квіти і викидає геть до кошика, підходить до Катрі, сміється:
— Моє таке, перелякане… А я не вірю…
— Алеж… Ти забуваєш, з ким справу маєш.
— Ні, добре знаю і саме тому не вірю, щоб він мене доканав…
КАТРЯ дивиться запитливо…
ОЛЬГА:
— Щодо Матіса — не вірю. Поперше — він таки залюблений. А подруге — те саме, що й поперше. Щождо третього — то ця нація шанує і має, як каже долметчер Капка, “респект” коли її добре б’ють… Матіс дістав таке оглушення… Ха-ха-ха… І ще буде довго чухатись. Ви ж уявіть собі — їх вивчили, що вони йдуть у країну нижчих людей, варварів, темних і некультурних дикунів. І тут тобі на! Такий удар! Га!.. Можна сказати, комлексний. Починаючи від Грицевого священнодійства і… Ха-ха-ха-ха!..
КАТРЯ:
— Саме тому… вони нас ненавидять…
ОЛЬГА:
— Іменно. Не іґнорують, а ненавидять… Найсправжнісінькою плебейською зненавистю. Бо знають, що ми сильніші за них потенціяльно, багатші внутрішньо, здоровші морально і духовно, ще й при всьому тому ми молоді і що через те майбутнє належить нам… Нам, а не їм, от…
КАТРЯ:
— Отже ж от…
ОЛЬГА:
— Але не турбуйся. Щодо Матіса — я спокійна. Цей уже не посміє замахнути стеком… Повір… Бо він ще молодий і не без лою в голові, і не без серця… Він дістав такий урок… Інша справа — щодо Ортскоменданта. То безнадійно черствий, тупий і зарозумілий хам. Салдафон. Професійний убивця-рецидивіст без мук сумління… А може й цей… Але чорт з ними…
КАТРЯ:
— Грицю, ти старший і з ясною головою, ти професор… Скажи їй!..
ГРИЦЬ, глянувши з-під лоба на Ольгу, іронічно:
— Катря хоче, щоб я голосніше повторив тобі те, що вона сказала щойно… (малює).
ОЛЬГА:
— Облишім… До того ж — у них зараз все тріщить… їх б’ють… І вони, здається, починають усвідомлювати, чому саме їх б’ють. Всі. І баби горшками… Хоч і пізно, але усвідомлюють, що ось тут, на Україні вони зломили собі хребет… І то непоправно. Він ще тримається купи по інерції, спаралізований, але до падіння вже близько… Вони починають розуміти, де корінь їхньої поразки, чому вони програють війну: саме тому, що нас — велику, многомільйонову і культурну націю — потрактували перед лицем ста інших націй, як худобу, і хотіли списати геть, зітерти з лиця нашої ж землі, плюнувши нам в лице… Ну, й мають…
КАТРЯ:
— Але ж для нас… І так зле — і так зле…
ОЛЬГА:
— Твоя правда… Я й не маю ніяких ілюзій… Ситуація для нас трагічна… Ніби…
— “Ніби?..”
Павза. ОЛЬГА подивилась на Грицеве малювання, на пакунок з медикаментами…
— Так, ніби… Себто на перший погляд… Про що ви тут говорили без мене?
ГРИЦЬ:
— Отам лежать сірники… Припали мені… (ОЛЬГА припалює йому люльку). — От-так собі пускаємо дим у повітря… Мала вичитала в газетах про наше азіятське походження, про комплекс меншевартісности, про нашу інтелектуальну вбогість, зіпсованність і т. д… Та й зажурилась.
ОЛЬГА:
— В українських газетах?
ГРИЦЬ:
— Ні, в “українських”, тобто в газетах для українців, писаних ламаною мовою…
ОЛЬГА засміялась:
— Ну, і що?
ГРИЦЬ:
— А я хотів тебе спитати… Як на твою думку?..
ОЛЬГА:
— На мою думку? (махнула рукою) — Вони нас знають так, як і марсіян… А твердять — бо так хочуть. Тільки ж одного твердження мало, треба ще довести… (павза). — Життя їм підсуває інше твердження. І від цього твердження — чужих кидає в сказ, а своїх у піт…
КАТРЯ стримано сміється.
ГРИЦЬ:
— От, бач, мала!..
ОЛЬГА:
— Я вже вгадую суть ваших розмов… Катря зідхає, бо перемучена й перелякана, а Гриць пахкає люлькою й саркастично іронізує… Хочу від себе тільки дещо додати… Чуєш Катре?! Це тяжко — все, що ми переживаємо, а особливо тепер. Але не так все є погано… Отже… (павза). — Мене щось напала охота говорити. Якби я була забобонна — сказала б, що не перед добром… Ну, ну, Катре, не дивись на мене так перелякано… А ти собі малюй… Можете слухати, можете ні, — я хочу виговоритись. Якщо моя “промова” буде довга — хай хтось обірве… (павза).
КАТРЯ дивиться на Ольгу пильно, здивовано, стривожено.
ОЛЬГА, хапаючи кінець думки:
— Життя підсуває інше твердження… Нам не важно, що про нас думають вороги. Важливіше — що ми самі про себе думаємо, важливіше — усвідомити, хто ми насправді. Важно, любі мої, знайти себе, збагнути своє історичне призначення. А знайшовши і збагнувши, зуміти бути послідовним і чесним з собою до кінця. Чи не так?
КАТРЯ:
— Так…
ГРИЦЬ:
— Так…
ОЛЬГА:
— І от я дивлюся на вас і часто думаю: і Гриць, і ти, Катре, і Я, і Андрій, і всі його товариші й друзі, і Максим, і його брати, і безліч-безліч інших, гнаних і розкиданих по всіх прірвах, безліч живих і вже поляглих, і тих, що посивіли передчасно, і тих, що підростають ще, — хто ми? Хто ми, ті, що їх всі хочуть заперечити, або взагалі не припускають нашого існування?!. Ось так вдумайтесь глибоко. Хто ж ми? Чи ми щось, чи ми ніщо? Чи ми випадковість, чи закономірність, чи ми осуга лише на воді, а десь існує нація поза нами, і історія — українська історія — йде поза вами?.. Ось так я собі думаю… І найперше — я констатую кожен час і кожну хвилину, що нація наша сьогодні — це МИ. Так. Поза нами — лише уламки різної величини й різної вартости. Ми ж становимо центр і суть. Біологічну й духовну. Хай постулатів тієї духовости ще не списано на скрижалях, але то нічого, всьому свій час. Факт, що вона існує, як існуємо ми.