Про УКРЛІТ.ORG

Розгром

C. 26

Багряний Іван Павлович

Твори Багряного
Скачати текст твору: txt (307 КБ) pdf (305 КБ)

Calibri

-A A A+

Воно навіть не знає, це дитя, що я тримаюся за її усміх в цім мряковинні, як моряк серед тяжких туманів за далекий промінь маяка, її усміх нагадує мені Ольгу… Я дивлюся на неї, і мені стискається серце: — що з нею буде в цім нашім маршруті — маршруті зірваного бурями й гнаного тими бурями перекотиполя… Чи виросте вона такою ж гордою і такою вірною, безмежно вірною собі й своїй землі, як Та?… Чи… І я бажаю їй усім серцем сили і незламної стійкости, я бажаю їй пронести цей усміх через увесь світ, через бурі й лихоліття, через усе життя… Усміх як прапор.

Це бо усміх усіх тих, хто родився не згинати шиї, неупокорених, сильних як леопард, і вільних, як Воля… Багато їх лишилося там лежати в землі, догоряти в снігах, або дотлівати в морях, на дні… А усміх їхній іде по землі… Він безсмертний.

Стовплені стіни — це лише клапоть руїн, жорства і порох… І ціла бльокада — це ніщо проти нас… “Репатріяція”… (усміх).

Так. Ми йдемо, ми пориваємось до неї. Але не до такої. Ми йдемо до великої, до грандіозної репатріяції, ще не баченої світом. І репатріювати будемо ми. Ми репатріюватимемо серця живих і кості поляглих з усіх каторг, з усіх кутків земної кулі, з усіх усюд… І під нашою ходою в’янутиме трава на ворожій землі…

 

ВІДСЛОНА ЧЕТВЕРТА

……………

Отака таблиця на всіх шляхах зарясніла… По цілій Україні… І ось тут вона стоїть, як прапор. Тривожна пересторога поставлена “переможцем” для самого себе:

“АХТУНҐ!!.
БАНДІТЕН ҐЕБІТ!!”

— і стрілка на обидва боки, ще й вгору і вниз.

Розпросторилась вона лячно на цім перехресті шляхів з заходу на схід і з півночі на південь — на перехресті шляхів, якими йшла карколомна перемога, і десь ходить ще карколомніша поразка… жаска поразка… Передчуття її й прибило цей алярмовий шильд, вкопало його гарячково на грані епохальних зламів, як прикордонний стовп:

“АХТУНҐ! — БАНДІТЕН ҐЕБІТ!!!”

Такий от розпучливий крик на перехресті Історії. Ще й стрілки, як блискавки в етер… ні, як гадючі жала, жигнули на всі боки.

І на телеграфному стовпі теж, — табличка “НУР ФЮР ДОЙЧ” переліплена навкоси таким же написом:

“АХТУНҐ! — БАНДІТЕН ҐЕБІТ!!!”

А зліва, а може й справа, скеровуючи всю снагу й всю увагу на магістраль, нависла велика стрілка і на ній напис:

“НА СТАЛІНГРАД”

До тих наполоханих шильдів, на перехрестя, регулярно вимаршовує варта — чуйна охорона загроженої магістралі. Парадним кроком вимаршовують вони — ті кілька вояків з-під знаку свастики, однакові озброєнням та не однакові одностроями — інші з них в одностроях німецьких, один у мадярському, один в італійському, один у румунському… Виходять і стають, — займають стійки, творять той ланцюг залізний над шляхами, що мав би охоронити ті шляхи від наглого удару. Мусять забезпечити від нього могутній геренфольк, і ґарантувати перемогу, прискорити тріюмф тії “Вікторії”, що брутально розчавила шляхи залізними колесами… Виходять і стоять, завмерши. Вартують.

Лише один з них — старший — ходить, наспівуючи

— “Война пріма, война ґут…” — і пильно позираючи…

Куди він дивиться?!. Він дивиться просто мені в очі… Ні, він дивиться в залю, туди, де завжди найбільше народу, на спостерігачів… Та й нагло шарпає зброю, припадає на одно коліно, а багнетом усторч:

— “Гальт!..” — зойкає несамовито просто мені в очі, і до своїх колеґ:

— “Алярм!!. Алярм!!. Партизани… Партизани!..”

Переполохана варта залебеділа на всіх акцентах —

— “Что?” “Що?” “Вас?” “Де?” “Во?..” “Во?..”

— Там… — показує старший в залю, переляканий шепоче: — там…

Шарпаючись, вони налаштовуються до бою…

— Тю-у-у… (просвистів котрийсь) — Та ж там білий світ!..

— То вони й є!..

— …і наші малі діти…

— То вони й є!!.

Котрийсь глибокозначно, моторошно регочеться, оглядаючи себе й свою компанію…

— Ти чого? — здивувався середній.

Той регочеться, мацає голову:

— Я вже не розберу — де ж партизани… Там?.. (показує в залю). — Там?.. (показує назад). — Чи?.. (оглядає всіх і себе і заходиться сміхом).

Всі оглядають один одного спантеличено, з підозрою і — починають сміятись кожен на свій лад…

Раптом виходить ОФІЦЕР, виряджений по-похідному, десь маршуючи. Всі, змовкають і стають на струнко, на своїх місцях.

ОФІЦЕР, витираючи рукою піт та оглядаючи всіх:

— А-а, дас іст ґут… Ві гайст дізес крайс?..

Вояки не реаґують.

— Доннер веттер!.. — офіцер підходить до одного і тикає пальцем у груди: — ферштеен зі дойч?..

Той крутить головою:

— Ні…

До другого…

— Нєт…

До третього…

— Нє розумєм…

До четвертого…

— Не панемаєм…

До п’ятого…

— Нем тудом…

ОФІЦЕР страшенно обурюється і раптом по-російськи:

— Чорт возьмі!.. Я, кажется, здєсь єдінствєнний нємєц, да і тот…

— “З Калуги…” — вставив котрийсь вбік понуро, злорадно.

ОФІЦЕР глянув суворо. Всі завмерли, не ворушачись. ОФІЦЕР чухає голову:

Багряний І. Розгром: Повість-вертеп. — Б.м.: Прометей, 1948. — 125 с.
 
 
вгору