— Ти не спитав мене, імператоре, — сказала вона, коли Генріх посадовив її за стіл, тоді обережно й поштиво сів поряд.

— Імператор проголошує свою волю, — засміявся він, — такі переваги цього високого становища.

— Мене ти не спитав, — уперто повторила вона, не доторкуючись ні до чого.

— Питаю при всіх.

— Не знаю, що тобі відповісти.

— Відпий з келиха — це й буде твоя відповідь.

— Чи не замало?

— Для мене досить.

Він вівся, мов юний закоханий. Євпраксія не мала ніякого досвіду із закоханими. Вона поглянула на Журину, на отця Северіана, ті ждали вирішення від неї самої. Тоді знайшла серед кнехтів Кирпу, не впізнала його попервах, бо був у германських обладунках, якийсь схудлий, аж світився, вимучений, однак бадьорий, як завжди. Кирпа блиснув їй здалеку своїми веселими зубами, вона й далі дивилася на нього, дивуючись і його несподіваній появі після зникнення і отому дивному строю, вона мовби забула про слова імператора, які змінювали все її життя, їй конче треба було перемовитися зі своїм безтурботним воєводою. Євпраксія мовби зворухнулася, ніби хотіла підвестися, покинути імператора в таку урочисту хвилину й підійти до Кирпи, але Кирпа, видно, теж відчув той порух, миттю скочив на ноги, підбіг з того боку столу, став навпроти імператора і Євпраксії, став боком, наставляючи косе плече своє чи то на Генріха, чи то на Заубуша, який сидів коло Адельгейди, тоді так само невиразно тицьнув рукою, знову ік таки чи то в імператора, чи в Заубуша, чи в Адельгейду, сказав голосно:

— Княжна, тебе хотіли обмовити. Рука його впала туди, де мав бути меч, але меча в Кирпи не було. Ніякої зброї.

— Невдячний! — гукнув через стіл Генріх. — Ти свідок, що я не повірив! Я назвав Праксед імператрицею!

Кирпа не сходив з місця. Тепер він показав на Заубуша, і всі те побачили.

— Євпраксіє, цей чоловік зводив на тебе наклеп. При імператорові.

— А цей чоловік, — показав Генріх на Кирпу, — відкинув, і я повірив йому і…

— Вірю, — тихо промовила Євпраксія. Вже мовби була імператрицею, повнилася силою влади, готова була до велінь. — Спасибі, Кирпо. Іди.

Воєвода пішов на своє місце, Євпраксія піднесла келих, глянула поверх нього своїми великими очима на Генріха, надпила. Той одним ковтком осушив свій.

— Шпільмани! Шальке! Рюде!

Барони ревли на радощах, грали лютні, співано вояцьких пісень, отці, кожен по-своєму, пробували затягнути псалми, але їх перекривали сороміцькі приспівки, учта набирала розмаху, пси під столами гризлися за кістки, слуги в кутках ждали недоїдків; гикання, плямкання, рицарі важко відвалювалися від столів, ситі й п’яні, тоді зиов хапалися за нові потрави, Генріх пив і кричав, як хлопчисько, Адельгейда, тяжко ненавидячи, може, не так за ту наругу, яку вчинив над нею багато років тому, як за неувагу, що виказував згодом, недвозначно тулилася до барона, підставляючи йому пишний свій бік. Лише Євпраксія сиділа, як свята, неторкана й неприступна, над усім брудем, гидотою, крикнявою, і Заубуш не стерпів, плюнув:

— Сто тисяч свиней! Бачили, чистюля київська!

Адельгейда змовчала. Могла стати спільницею Заубуша, аби той забажав, могла тримати сторону імператора, що було б цілком природно. Барон теж не пробував більше зачіпати абатиси. Цю спільницю не хотів купувати ніякою ціною. Занадто вже зужита. До того ж ще й відзначається курячим розумом, бо це вона натурчала імператорові про руську княжну, і тепер незмога передбачити подальший хід подій.

Справді, Заубуш ніяк не міг передбачити того, ще сталося майже відразу після його презирливих слів.

Євпраксія нахилилася до Генріха і показала, що хоче говорити, але гамір їй заважав.

— Тих-хо! — вдарив імператор рукою по столу. І все втихло, так ніби не було тут ні п’яних, ні одурілих, ’si безпутних. Навіть пси під столами стихли, прислухаючись.

— Я хочу звернутися до тебе, імператоре, — почала ввпраксія, —1 до всіх твоїх рицарів, які тут присутні. Знаю звичаї твоєї землі, пам’ятаю звичаї Русі. Вони не різняться в тій справі, про яку йтиме мова. Що то за звичаї? Коли хтось пускає наклеп і виявляється його брехливість, то суд рицарський вирокує наклепникові валізти під стіл або лаву і відгавкати свою обмову. Найвищі особистості не можуть уникнути такого вироку, бо честь рицаря — над усе!

Імператор підвівся. Очі йому шалено зблискували, щоб утишити дрож в руках, міцно вхопився ними за коштовне наголів’я меча, дивився на Заубуша. Мовчки, зловісно, гнітюче. Барон став підводитися. Не вимовлено було ніким його ім’я, але він знав, що цього не треба чекати, підводився незграбно, невміло, аж стало його жалко, відставляв далеко вбік евою дерев’янку, намагався витримати погляд імператора і легко витримав би його, аби не було тут отієї ясноволосої з диявольською силою я чарами.

Генріх відірвав одну руку від меча, коротко показав баронові під стіл. Заубуш, ні слова не кажучи, поліз під стіл. Рицарі, вмить протверезілі, зі страхом спостерігали те, що відбувалося. Всемогутнього Заубуша заганяли під стіл, як пса! Хто б у це міг повірити? І хто може передбачити наслідки пониження цього страшного чоловіка? Невже оця тоненька руська має таку зухвалість і таку силу?