— Де?

Згорнута у рурку хартія полетіла на підлогу. Заубуш незграбно нахилився над нею, навмисне вдавав із себе незграбного, хоч Генріх знав його гнучкість і вправність навіть з дерев’яною ногою. Не дав баронові часу спам’ятатися, вдарив новим погрозливим:

— Руські де?!

— Руські?! — Заубуш нарешті дістав хартію, ще не розгортав її, дивився на імператора. Знали один одного багато років. Гнів імператора бував страшний, але барон за ці багато років збагнув: без нього Генріх не зможе. Навіть пси покинули імператора, коли перебирався через гори, кваплячись вимолити прощення в Гільдебранда. А Заубуш був з ним. Був і в тій римській церкві, де напали на Генріха два з оголеними мечами. Напад був несподіваний тим, що найстрашніший ворог імператора Гільдебранд був тоді вже мертвий. Але зосталися вороги менші. Ніколи не бійся ворогів великих — лякайся дрібних. Вони й наслали підкуплених убивць на месу. Вбивці не зважили на барона. Каліка. Це їх згубило. Бо Заубуш вправно підставив одному з них дерев’янку, і поки той летів сторч головою, другий падав від Заубушевого меча. Каліко, не здавайся! Після того імператор згодився з бароном, що молитву слід полишити для священиків. До церкви пішов лише тут, у Кведлінбурзі. Здається, затягла його туди княжна. Тепер вона знов. Звинувачує його, Заубуша. Його ніхто не звинувачував уже багато літ. Не наважувались. Не сміли.

— Тут написано про мене? — спокійно спитав імператора.

— Написано, що написано, — в очах у Генріха народжувалася пустота. Барон знав, що це перший передвісник шаленства, він не дуже боявся таких нападів, але тут замішана була ця жінка, тому мав бути обачливим.

— Коли це про руських свиней… — почав обережно.

— Рицарі княжни Праксед! Де вони?

— Довідаюсь, коли цікавишся, імператоре.

— Велю! Де? Твоя робота — знаю!

— Не втручався сам, та, дбаючи…

— Де вони?

— Тут, у Кведлінбурзі. Довелося…

— Веди, показуй!

— Може, завтра, імператоре? Ніч…

— Веди! Гей, хто там!

Не допитувався в Заубуша, чи знає, куди вести. Повинен знати. Цей усе знає. Горіли смолоскипи, поблискувала тьмяно зброя. Нетерпляче дихав імператор. Заубуш навмисне повільно волочив свою дерев’янку. Не було куди квапитися. Таке не показують і простим смертним, яким судилося на сім світі все найгірше, то навіщо т воно імператорові? Сто тисяч свиней з цією руською дівкою!

Пройшли винні погреби Кведлінбурга, ті самі, де імператор пив з Євпраксією вино їхнього мовчазного причастя до спільної великої долі, спускалися кудись нижче, заглиблювалися в таємничі підземелля, гриміли ковані залізом двері, дихало вільгістю, мороком, смерділо столітнім брудом, лякало потойбічністю. Оттони вміли будувати не лише крипти святих мучеників, але й глибокі кам’яні мішки для мучеників живих. Камінь сльозився водою, бив диким холодом, морок волохато накочувався звідусіль, гнітив людей, гасив вогонь. Ще двері, ще, гримить набубнявіла ляда, морок ще страшніший, розверзає-ться кам’яна паща, звідти плюскотить вода, десь далеко, ніби в самому центрі землі, якісь шерехи долинають звідти, якісь зітхання. Невже там люди?

— Гей, хто там? Живі?

Сам германський імператор питає, річ небувала й неймовірна, але тим, хто внизу, однаково, їм до всього байдуже, вони плюскотять у чорній холоднечі, брьохаються в невидимій воді, блукають у пітьмі, а може, давно вже вмерли і то вода носить їхні тіла, плавають вони серед нечистот, здохлих пацюків, уламків і залишків давніх злочинів і проклять.

Імператор поглянув на Заубуша, і той злякався вперше після того, як на нього нападали в лісі під Гарцбур-гом. Коли справді ті, що внизу, вмерли, то ще й не знати, чи вийде звідси барон.

— Ей, сто тисяч свиней! — заревів униз Заубуш. — Тут Генріх, імператор, він вас питає! Відповідайте!

Мовчанка тривала, плюскотіло внизу й далі, плюскотіло мертво й страшно, імператор знов поглянув на Заубуша, і той вичитав у збілілих очах Генріха свій присуд. Готовий був стрибнути туди сам, брьохнутися у воду, аби лиш переконатися, що ті — ще живі. Тоді ті, внизу, мовби зглянувшись над одноногим, подали звідти голос:

— Чого імператорові?

Генріх відскочив од отвору, затис руків’я меча, так ніби мав рубатися.

— Видобути всіх! Миттю!

— Зробимо, імператоре, — Заубуш зігнав із себе звичну насмішкуватість, став слухняний і покірливий. — Зробимо все, як звелиш. Тобі ліпше не бути тут. Дорогоцінне твоє здоров’я…

— Моє здоров’я, не твоє. Лишуся тут.

— Імператоре!

— Сказав!

Принесено в’язану драбину, вузлувате звісилася вона в глибину, звідти довго ніхто не видобувався, тоді по одному стали з’являтися. Дзюрчала з лахміття брудна вода. Зсиніле від холоду тіло. Розкудлані бороди. Несамовиті очі. Не люди — мерці. Дев’ятеро. Усі цілі. Усі тримаються на ногах. Якою силою? Попереду — косоплечий, ширококостий, зблискує зубами чи то в посміху, чи від ненависті, яку не може та й не хоче приховувати.

— За віщо ти їх? — спитав спокійно Генріх Заубуша. Не цікавився, хто кинув сюди руських, бо знав і без того. Барон теж знав, що викручуватися не слід. Треба казати все. Але що мав казати? Про дику руську жінку? Замкнули її в абатстві. Він хотів її ощасливити — не далася через дурість. Але про таке імператорові не кажуть. Про його ненависть до слов’янських свиней? Це слід полишити для іншого разу. Він не задумувався.