— Звичайна справа.

— Знаєш закон, який забороняє кидати камінь у бика, впряженого в плуг, і міцно затягувати йому ярмо?

— Була підозра…

— Яка? Заубуш зам’явся.

— Кажи!

— Княжна…

— Ну!

— Зневажала германських мужчин. Не піддалася навіть своєму мужеві на шлюбиім ложі. Тримала коло себе цих. Як мужчин.

— Брешеш!..

— Слово, імператоре! Несподівано ступив уперед Кирпа.

— Хочу сказати.

— Знаєш нашу мову? — не повірив імператор.

— Сидів тут п’ять літ. Голова на плечах є.

— Що хочеш сказати?

— Твій барон бреше!

— Пояснюй.

— Княжна чиста, як сльоза.

Імператор мовчав. Дивився на Заубуша. Тоді сказав!

— Іди геть.

— Імператоре!

— Геть!

А руський добивав барона:

— Вона невинна, клянусь хрестом. І впав на коліна. І ті восьмеро теж упали на коліна. Підвестися вже не могли, не мали сил. Тоді Генріх зупинив Заубуша:

— Стій і слухай. І хай знають усі. Я руську княжну беру в жони.

— Імператоре!

— Вона стане імператрицею!

Коли вже вимовив ці слова, збагнув, що жили вони в ньому всі дні, жили несвідомо, не могли ніяк народитися, потрібен був поштовх, струс, якась незвична подія. І ось сталося. Знов, як завжди, nоміг Заубуш. Поміг не думаючи. Був майже вдячний баронові, поглянув на нього мало не зласкавлено. Той відвернув погляд. Страх йому вже минувся, вмить вловив зміну настрою в Генріха, тепер імператор ждатиме слів хвали за його несподіване і, сказати прямо, досить безглузде вирішення. Зробити цю руську видру імператрицею? За які цноти? І як же про це буде оголошено світові? Імператор зробив заяву. Де й перед ким і як? Все, все гине. Перед цим заради нікчемних руських свиней мало не принесено було в жертву його, Заубуша. Стільки злочинів вчинено за тридцять років володарювання Генріха, що до них нічого не додав ще один геть незначний. Знищено многі тисячі, вбито таких високодостойних мужів, що якісь там п`ять чи дев’ять чужинецьких заброд не варті печеної воші. Генріх забув, що він імператор Священної Римської імперії, знехтував своєю гідністю, мало не сам витягав цих брудних свиней звідти, де їм належалося бути за всіма законами земними й небесними, а тоді ще й така заява! Барон сопів розгнівано, стукотів дерев’янкою, враження складалося, ніби вже й не Генріх імператор, а цей барон сягнув найвищої влади, однак імператор мовби й не помічав роздратованості свого поплічника.

Нарешті йому відкрилося те, що було сховане від нього. Стане імператрицею Праксед. Бачив її вже не такою, як досі. Поставала перед ним у імператорських шатах, у короні й горностаях, гарна й на вроду і на зріст, красноперса, чиста, як сніг, молода на вигляд, з прекрасними бровами, носом і обличчям, жовто-русява, великоока, радісна, солодкоголоса, чудове явище поміж жінок. Сповнена цнотливості хода, рухи, повороти голови. Народжена бути імператрицею. Слугувати для ще більшого воз-вишення Генріхового. В ній кров ромейських імператорів і руських царів. За нею стоїть могутня половина світу — велика, багата, загадкова Русь, якій немає краю, перед якою запобігають усі. Абатиса Адельгейда не знати з якими намірами — добрими чи лихими — турчала в ухо братові своєму про походження, цноти, привабу руської княжни, може, за звичаєм своїм, намагалася підсунути імператорові підложницю, як то робила щоразу по його приїзді до Кведлінбурга, але цього разу сталося не так, він зробить цю дівчину імператрицею і завдячує цим насамперед своїй нещасній сестрі. Вдячність же його буде в тому, що при возведенні на престол дасть Праксед ім’я Адельгейди. Він уміє бути великодушним.

— Ви мої перші гості сьогодні! — гукнув до руських, Тоді до Заубуша: — Купелю й одяг для моїх гостей!

У таку ніч не могло бути сну. Порушено всі звичаї, поламано регули абатства, імператор забув про своє становище, він мовби повернувся в свою безладну молодість, коли не вибирав собі товаришів для застілля, весь світ йому стояв одкритий, приступний, без обмежень, умовностей і станови ськ. Адельгейда прибула до палацу в Праксед, але ж була разом з ними й Журина, бо не вона мамка-годувальниця майбутньої імператриці, до того ж була дружинницькою жоною, що дорівнює дружині знатного рицаря. Були на нічній учті руські дружинники з воєводою Кирпою, розбуджено й припроваджено до палацу обох сповідників Євпраксії — абата Бодо й отця Северіана, накликано знатних, які на той час були в Кведлінбурзі; горіли товсті свічі, палали смолоскипи у великій замковій палаті, незграбні тіні металися по кам’яних стінах, все видавалося побільшеним, якимсь надто урочистим, коли ж з’явився Генріх, у короні й горностаях, переперізаний імператорським мечем, весь у жирному золоті, зблідлий і хижий, все заклякло, завмерло, імператор швидко пішов туди, де стояла Адельгейда з Праксед, взяв руську княжну за руку, підняв ту білу тонку руку, мовби закликаючи всіх помилуватися її красою, здавленим голосом прокричав:

— Ваша імператриця!

Не питав Євпраксії, не радився ні з ним, не ждав нічиєї згоди. Барони й кнехти вельми гаразд знали норов свого імператора, вони не чекали подальших його слів, покрили Генріхову заяву радісним ревищем. Ревів зраділо й Заубуш, водночас пильно спостерігаючи за Праксед, шпільмани заграли на лютнях, служки понесли вино, подали імператорові й Праксед обнизані коштовним камінням імператорські келихи, Генріх повів бвпраксію до столу, усі посунули до столів, усідалися швидко й охоче, наливали вже самі, пили, їли, плямкали, забувши, чого сюди прийшли і що відбулося перед їхніми очима. Євпраксія не могла стямитися. Що це? Жорстокий жарт? Чи напад божевілля в імператора?