— Бийте їх! Бийте!
Відважно побігла до Генріха, вхопила його за сорочку, тягла до вікна, вже не боялася цього п’яного, гидкого, чужого чоловіка; голосом, сповненим владності, звеліла:
— Вгамуй своїх кнехтів!
І маркграф, дивно збайдужілий до всього, слухняно вихилився з вікна, п’яно гикнув униз, вижував кілька слів:
— Ей там! Я сказав!!!
Євпраксія спала ту ніч з Журиною, а на ранок шлюбна учта продовжувалася і тривала, поки з’їдено було в замку все, тоді перебралися до іншого замку, об’їдали й обпивали околиці; похмурі селяни привозили свиней, вели бичків, несли гусей, кнехти відбирали в них живність, самих випихали із замкових воріт геть, щоб і духом не смерділо там, де п’ють та їдять можні.
У п’яних похваляннях і варняканнях все ж стало відомо про небажання Праксед зазнати шлюбних розваг на ложі. Графиня Ода мала розмову з абатом Бодо, тоді забажала поговорити з Євпраксією. Усамітнилися від пияків, сиділи дві неоднакові жінки, зв’язані спільними спогадами, а ще зв’язані, тепер розуміли обидві, ворожнечею.
— Твій стрий Святослав узяв мене, коли мала дванадцять літ, як і ти, — сказала Ода трохи ображено. Однак образа для такої події, здається, не личила, тому вона відразу й поправилася: — Але я була набагато міцнішою. Ти надто тендітна, у тобі ще справді… мало жіночого. Абат Бодо цілком слушно нагадує про competentia аnnоrum. До шістнадцяти років тобі треба побути в Кведлінбурзі, де познайомишся з нашими звичаями, мовою й поводженням у землі твого мужа… Бідний Генріх, йому доведеться ждати ще цілих чотири роки!
Євпраксії хотілося гукнути: «Не діждеться!», але вона сказала інше:
— До Кведлінбурга поїду зі своїми людьми. Не відішлю їх до Києва, зостануться зі мною.
ЛІТОПИС ЗАБУТЕ
«Коли б серед мороку цього світу не блищав промінь науки, то все покрилося б ніччю», — так запише в своїй «Хроніці слов’ян» через сто років після подій, про які тут йдеться, Гельмгольд, пресвітер з Бозова на Пльонськім озері в землі слов’янського племені вагірів, званій ще Холстинією. Київський великий князь Всеволод всіма визнавався мужем високовченим, покровителем наук, звано його «п’ятимовннм чудом», бо знав п’ять найрозповсюджених в тодішньому світі мов, стежив він пильно за веденням літописання в монастирях Києва, Чернігова й Переяслава, немало пишався розлеглими родинними зв’язками з усіма владиками чужоземельними, — а чи ж відав, що наймолодшу свою доньку Євпраксію видає за чоловіка, який належить до найзапекліших нищителів слов’янства? І чи сягала вченість Всеволода бодай до простого знання того, що Нордмарку створено саме для завоювання нових земель у слов’янських племен? Та й сама імперія Германська виростала на землях слов’янських, бо споконвічні германські племена: бавари, шваби, франки, сакси, які творили імперію, тулилися на окраїнах безмежного океану слов’янства. Народжений у Мейссені (званому колись слов’янами Мишином) Адам Бременський за кілька років до приїзду Євпраксії в Саксонію писав: «Земля слов’ян—обширна область Германії, населена вінулами, яких давнішо звали вандалами. Коли залічити до слов’ян нічим не відмітних від них ні по зовнішності, ні но мові богемців і розташованих по той бік Одеру полян, то їхня земля вдесятеро буде більша за нашу Саксонію. Ця земля сильна військом і зброєю, обильна всілякими товарами, з усіх боків оточена горами, покрита лісом і ріками, що творять її природні кордони».
Окрім згаданих тут вагірів, бодричів і лютичів, відомих ще під іменем вільців, у землях, що згодом вогнем і мечем були приєднані до Германської імперії, в межиріччях Лаби й Одри на всьому узбережжі званого тоді Скіфськими водами Балтійського моря жили полабінги, пучини, лінгони, варнаби, укряни, хіцціни, цірціпани, толозанти, ретари, гевельди, доксани, віліни, стодорапи, ретарії, лужичі, пруси.
Через тисячу років од них уціліє лиш жменька лужицьких сербів та в назвах річок і городів вгадуватимуться слов’янські значення: Бранденбург — Бранібор, Ратпенбург — Ратибор, Любек — Любека, Траве — Трава, Мейссен — Мишин, Росток — Розтоки. А хроніст же писав колись з острахом: «Область слов’янської мови так обширна, що незмога уявити».
«Неприступні в своїх болотах, вони не хочуть визнавати ніяких володарів над собою» — писав Гельмгольд. «Очі в них голубі, обличчя червонувате, а волосся довге» — такими полишилися в історії.
Ні мови їхньої, ні легенд, ні мудреців, ні сподівань, ні останніх слів. Винищені тільки тому, що їхня земля сподобалася зажерливим сусідам і ще зажерливішому їхньому богові, прикриваючись ім’ям якого, германські рицарі йшли на незахищені оселі слов’янські. Знаємо, що були людьми доброзичливими, розумними, правдолюбними, відзначалися твердістю духу й помірністю. Германський хроніст вимушений був визнати, що слов’яни, хоч «ще не просвіщені вірою, але обдаровані добрими природними властивостями, бо вельми жалісливі до тих, хто терпить нужду. Золото й срібло вони цінують мало і багаті найрідкіснішими, незнаними нам хутрами, пахощі яких влили смертоносну отруту гордощів у наше суспільство. Самі вони вважають ці хутра не дорожчими за всіляку погань і тим, я вважаю, виносять присуд над усіма нами, бо ж ми домагаємося хутер куниці, як найвищого блаженства».