Як горлиця на сухім дереві. Належалося б так сказати про малу Євпраксію, та хто ж міг те зробити? Вдома викинуто її з пам’яті, а тут, на чужині, незграбна латина не надавалася до таких висловів, хроністи дивилися на світ суворими очима, пристрасті не могли підступитися до грубезних монастирських мурів, всі жалі давно було розіп’ято на гострих вежах баронських замків.
Дитя було забуте, стало чуже, нічиє, багатства, привезені ним, так чи інакше мали розвіятися, як пісок на вітрі, а що ж мало зостатися?
COMPETENTIA ANNORUM
(Повноліття (латин.)
Обоз, що прийшов з Євпраксією, не вмістився ні в замку Генріха фон Штаде, ні ще в трьох інших замках, куди його порозпихано. Сам маркграф, забувши й про жону свою чужинецьку, метався від замку до замку, жадібно перелічував посаг, погрожував зажерливим забіяцьким своїм кнехтам, знавбо вельми гаразд звичай, за яким весь посаг належав невісті, нестачу ж мав би тепер відшкодувати муж, себто Генріх.
Генріх був безмірно довгий, тому й прозвано його Довгим, з маленькою, мов у смока, голівкою, дрібними рисами обличчя; було в ньому ще багато хлоп’ячого, недорослого, але водночас пробивалося досить виразно всезагальне зіпсуття, непомітне для Євпраксії, зате відразу зауважене досвідченою Журиною, яка аж здригнулася від ляку за свою вигодованку, за своє прекрасне дитя, за його чисту душу.
Подорож од Києва до Саксонії затягнулася на довгі місяці. З Києва виїжджали в травні, тепер надворі стояв уже жовтень, званий германцями місяцем вина, місяць плодів, щедрот земних, місяць, коли видавлено з виноградних грон молоде вино, зварено пиво з нового ячменю, закопчено перших гусей цього року, заколото годованих свиней і засмажено смачні ковбаси й реберця до пива, — місяць, коли в лісах в’яне лист, оголюються дерева, занурюються в сум і сон, а в долинах гіркнуть перестояні трави і втрачають соки, вклякають, мов старі люди. Та водночас осінь — то пора весіль, шлюбних учт п’ятнадцятиденних, утіх і розваг, зачать нового життя, що мав прийти на зміну вмиранню в лісах, на горах, в долинах, у охолоділих водах.
Абат Бодо вельми радів тій обставині, що зміг доправити невісту для графа Генріха саме на цю пору щедрої, пишної осені; радість ця, щоправда, трохи тьмарилася при згадці про смерть Рудигера, але з усього видно було, що маркграф не дуже й переймався тою смертю, можна б навіть стверджувати, що він, так чи інакше, сприйняв звістку про таємниче вбивство барона з деякою втіхою, бо не стримався і, кривлячи ледь засіяну рудявим заростом губу, кинув: «Для шлюбних розваг на ложі баронів не потребую, правда ж, абате?»
Абат трохи злякався за цього недорослого ще володаря марки, в побуті своєму неподільного й не підвладного нікому, готового, як видно, знехтувати навіть божим судом. Невже він має намір тягнути оте невинне дитя до брудного ложа? Обережно зауважив, що conipetentia anno-rum, себто справжнє повноліття, в жінок настає лиш в шістнадцять літ, Євпраксія ж має лиш дванадцять.
— Дванадцять років для дівчини — саме законний вік, legitiina aetas, — нагадав йому маркграф, — чи абат забув закони?
— Але ж, сину мій, навіть монахинею жінка не може вступити до виповнення їй шістнадцяти років, себто competentia aniiorum! — вигукнув Бодо. — Ваш шлюб ніяк не може вважатися відразу доконаним, це має бути ніби шлюб і ніби весілля.
Розмова відбувалася в похмурій замковій залі, обидва стояли, обидва відчували, як починають ненавидіти один одного, а що в молодого ненависть завжди дужча й пробивається відразу назовні, то й вийшло так, що маркграф перший зірвався на крик і, зламавши свою високу постать над абатом, прохарчав йому в лице:
— Шістнадцятилітніх берете монахинями, аби приводили дітей од абатів! А я маю жону дванадцятилітню і хочу відразу консумації шлюбної! І хай мої піддані з радістю говорять: Генріх alreit hatte beschlofen Praxed (Відразу переспав з Праксед (старонімецьке).. Відкладати на чотири чи п’ять років те, що мені належиться за звичаєм і правом? Я вже завтра урочисто в’їду в свій замок з оголеним мечем у руці під бій котлів і звуки лютень і повезу свою невісту до єпископальної церкви, і мене супроводжуватимуть усі барони й рицарі Нордмарки, і хотів би я бачити, хто може стати мені на заваді!
«Недопес, — подумав абат Бодо, — чистісінький тобі не-допес». Не сказав нічого, навіть зітхання притлумив і тихо відійшов од маркграфа, зник, як тінь.
До замку прибула графиня Ода з баронськими жонами, висока, білолиця — такою пам’ятала її Євпраксія ще в Києві, колишня княгиня не змінилася ні в чому, навіть одяг на ній був майже такий, як колись у Києві, коли сиділа на столі разом із Святославом, тільки золота навішано було на графині ще більше, ще тяжчого і владності в голосі так само чулося мовби більше навіть, аніж в часи князювання.
Всі звали тут Євпраксію на латинський кшталт Пракседою, ім’я втратило ласкавість, стало якесь грубе, ніби назвисько, дівчина щоразу щулилася, коли в неї над головою ляскало: «Праксед! Праксед!» Графиня Ода разом із Журиною вибрала весільні шати для Євпраксії: протканий легким золотом прозорий ромейський плат, накинутий на голову мовби недбало, але вміло й гарно зібраний довкола в м’які брижі, плат увінчано золотим вінцем, широкий глухий гіматій з довгими рукавами, на комірі й унизу — золоте шитво, пояс так само золотий. Під верхніми шатами — вузька сорочка александрійського полотна з дуже вузькими рукавами і золотими наручами. Сандалії пурпурові, як у ромейських царівен, круглоносі, саджені перлами й Маргаритами. Євпраксія була пегенька, мов хмаринка, сяяла вся золотом і молодістю, поряд з нею видавався геть недоречним і безглуздим довгнезний маркграф зі зміїною своєю голівкою (шолом не міг надягти в церкві, тримав його на зігнутій лівій руці, у золоченому панцирі, з коштовним нашийником і нагрудником, садженими цілими купами самоцвітів, у червоних високих чоботях із золотими острогами, з грімкотливим мечем на коштовній перев’язі.