По розхлюстаному багновищу важко скачуть кобили із залізними вершниками. Ніхто не втече, ніхто не порятується, ніхто не вцілів…

— А-а-а-а-а!

Маленька дівчинка вискочила з палаючої хижі, знетям-лено закрутилася — чорні коні, рудий вогонь, ядучий дим, рикання чужинців, регіт, страх, смерть. Куди? Побігла до священного дуба, забилася в дупло, затулила рученятами очі, маленька, тоненька, біловолоса, як Євпраксія. Знайшли, витягли, убили коло дуба. Хтось хотів запалити дуба, інші наглили:

— Жени!

— Лови!

— Бий!

Молоді з родичами не вчинили навіть опору. Ждали милості. Вийшли з-за столів, повних наїдків і папитків, молода у віночку, в червоних слов’янських шатах, молодий — гожий, дужий, високий.

— В’яжи!

Рвали молодого від невісти, крутили реміняччям, валили на землю весільних гостей, в’язали, хто вчиняв опір, того рубали. Швидко, вправно, хижо.

Маркграф зліз із кобили. Бігцем до весільної палати. Вразила його просторість і ошатність. Роги турів і лосів на стінах, хутра, килими, зброя. Лави й столи півколом. Посередині — священне вогнище. Триніг для котла. Бочкa пива. Бочка меду. Конови з вином. Дзиглі триніжні з вигідними опертями. На столах — гори наїдків. Печені поросята, гуси, журавлі, лебеді, ведмежатина, вепрятина, Оленина, грибне — пахощі аж у шлунку! На кованих залізом скринях — великі ведмежі шкури. Очі у ведмедів — бурштинові, світяться золотом. А хто тепер усьому хазяїн? Він, маркграф Генріх! Кнехти тримали невісту. Молодого не відводили. Хай бачить. Рвався з міцних рук, стогнав, рот мав зав’язаний шкураттям, страждання билося йому в очах. Страждання від безсилля. Невіста ще не могла стямитися. Не розуміла. Не вірила. На неї насувався високий, з гадючою голівкою. Величезний шолом пожбурив. Меч відкинув. Дряпав руками по панциру. Кнехти іржали, як жеребці:

— Не знімай панцира!

— Хай спробує нашого заліза!

— У маркграфа все залізне!

— Го-го-го!

— Га-га-га!

Невісту повалили па стіл. На журавлів і лебедів. Вінок влетів їй з голови. Тримали міцно, затулили рот. Очі — ні. Хай дивиться на маркграфа. І молодий хай дивиться, який мужчина їхній маркграф. Генріх важко впав на дівчину. Мав помститися за свою ганьбу з тією, що не піддалася йому на шлюбному ложі. Слов’янські собаки! Собачі свині й свинячі собаки!

Кнехти всовували до весільної палати волохаті морди. Кортіло побачити. Го-го-го! Гой нам, гой!

Гнали з селища свиней, худобу і людей, пов’язаних, безпорадних, нещасних. Позаду розкошував вогонь. Запанував над дощем, розпліскувався над покрівлями, над цілим селищем червоними озерами, і вузьке озеро коло селища теж, здавалося, горить, повниться кривавими відблисками смерті й нищення.

Дощ ішов і йшов. Коли вночі стали на перепочинок, не могли знайти сухого дерева для вогнища. Паліччя чаділо, стріляло, сичало, давило димом, вогню не було. Ні обігрітися, ні посушитися. Бо в темряві нападуть зненацька, не помітиш. Не нападав ніхто. Край перелякався. Вимер. Залізні вершники й кобили маркграфа витолочили все живе. Кнехти чхали від диму, витирали засльозені очі, обпивалися медами, нахабніли ще дужче, ніж удень. Гой нам, гой! Янголи на небо, а рицарі в поле!

…Сон звалив усіх, хропли, харчали, свистіли, лаялися уві сні, погрожували, випускали з себе гидкий дух, кобили теж випускали, все змішалося, не розбереш. Бранці ждали ранку, не спали, були разом зі своєю худобою, пси лизали їм руки й лиця, тихо скавчали: ой лихо, лихо…

Удосвіта вдарено з усіх боків. Тихо, вміло, безжально. Земля слов’янська мав вуха й очі. Почуто, кинуто звідусіль навперейми воїв, йшли нішо через болота, через трясовини, через непрохіддя навпростець, навперейми, йшли слідами важких кобил, на гіркий запах диму, на звуки лайки й похвалянь. Списи такі довгі, що в тумані губиться другий кінець. Сокири на держаках з півтора хлопа завбільшки. Луки палені дістають до бороди. Круглі щити, обтягнуті шкурою турів. Кобили іржали з перестраху. Кнехти безладно борюкалися, падали під вагою своїх панцирів, грузли в багновиську. Важкі сокири падали на шоломи, на залізо. Людей не видно, сокири падали мовби самі собою. Мечем нікого діставати. Гнуться шоломи. Тріскаються черепи.

— А-а-а-а!

Найтвердіших порубано, маркграфа зі здичавілими баронами обдерто з панцирів, у самих сорочках вигнано на узлісся, пов’язано реміняччям, знятим з бранців, молодий і молода стали навпроти Генріха. Ніхто нічого. Все мовчки. Погнали нападників назад. Босих, напівголих, під дощем. По слідах їхніх кобил. Гнали довго й уперто. До спаленого весільного селища, до озера, що, мабуть, зберігало ще в своїх глибинах відсвіти вчорашніх жахів.

Озеро було джерельне. Навіть улітку вода, як лід. У такій воді водиться гарна сильна риба. Предки вміли вибирати місце. Восени вода ще холодніша. В цьому легко пересвідчитися його вельможності маркграфові. Генріха загнано у воду но саму шию. Хай охолоне від жару. Молодий і молода стояли на березі і дивилися, як синіє скривлена мордочка маркграфова. Коли пробував вибрідати, воїни брали його на рогатини, як ведмедя, знов заганяли на глиб. Так до вечора. Барони гибіли під дощем на березі. На ніч усіх відпущено. У самих сорочках погнали до болота, сплюнули вслід. Вертайтеся, звідки прийшли…