Зі смертю Рудигера з Євпраксії мовби знято було невидимий тягар. Відчула себе відразу вільною, повернувся до неї світ дитячих захоплень, охоче мандрувала тепер по безмежній землі, не переймаючись тим, куди їде й що покидає, могла милуватися квітами й травами, збирати листя й торішні жолуді, допитуватися в Журини, чи то не чеберяйчики ховаються під жолудевими шапочками. Відкрилася їй якось ніби одразу пуща, йшла назустріч розлегла, темна, в непрохідді трясовин і завалів, в запахах плісняви й гнилизни, повна пташиного щебету, ревіння зубрів, нічних потаємних тупотів, шелестів, трісків, шерехів.
Якось пильніше придивлялася до людей, що сиділи на придорожних осадах. Здичавілі самітники, суміш грабіжників і волоцюг, волохаті, немиті, збайдужілі до світу, який поводився з ними твердо й жорстоко, насилав сніги, бурі, лихих подорожніх, диких звірів, самотність, мор. Ніде не стріли ні жінки, ні дівчини: не могли втриматися серед дикості, втікали з осад, лишали самих чоловіків, бо тим від народження судилася самотність тяжких обов’язків. Одного разу все ж трапилася жінка. Була вже така стара, що й сама не відала: живе чи вмерла давно. Журина розпитувала її, Євпраксія злякано позирала на стару, не вірила: невже на світі буває ще й таке?
Вбиті сини, муж, вона хоче вмерти, а боги велять: «Живи!» І ось живе. Тягне хмиз до осади, зігріваються люди, коли проїжджають, їсть? Що дадуть. Коли довго ніхто не їде? Тоді так живе.
Євпраксія вжахнулася. Звеліла скидати припаси з одного воза, з другого. Стара хитала головою. Однаково не напасешся до смерті. Нема зажерливішого за людину.
Ще довго згадувала Євпраксія стару, допитувалася в Журини: «А взимку? А вночі? Не страшно їй самій?»
Потім забула, може, й назавжди. Бо ж мала князівську голівку, а князівські голови так влаштовані: більше забувати, аніж тримати в пам’яті.
Гостювала в невеличких городках і в таких великих городах, як Лучеськ, де сидів князь Ярополк, були високі вали над Стиром, похмурі вої з довгими списами, густі меди й набридливі молитви. Але не затримувалася ніде, хотіла їхати, просуватися вперед, бачити більше, насолоджуватися світом, радіти з життя, сміятися до сонця, до дерев, до рік і струмків. Далі, далі, далі!
Почалися передгір’я Карпат. Дорога пролягала мовби по дну велетенської миси, краї вивищувалися зеленими валами лісів, таких недосяжних, що хотілося плакати від безсилля. Тоді була шалена клекотнява гірських річок, похмурі верхи гір, хмари вгорі, хмари внизу під ногами, колючість ялиць, загадковість широколистих папоротників, круглі лоби каміння в струмках, лизаного водою цілі віки.
Ночами Євпраксія не хотіла йти до осад, сиділа коло вогнища поряд з Журиною, священиками й Кирпою, який не відступався від Євпраксії ні на крок. Загадкова темрява причаєно обступала мідявий вогонь, стріляло паліччя, бахкало гранчастими гострими іскрами в чорну сутінь, душа вогню відлітала у високих сплесках полум’я, лишався жар, брався сивим попелом — так сиве шумування старості обступає молоде життя. Але Євпраксія була ще далека від тривог старіння, їй хотілося вогню ще й ще, сама підкидала паліччя до вогнища, підстрибувала від пустощів, обпікалася жаром, відскакувала з вереском, коли надто довгий пожадливий язик полум’я виривався з вогню і бив убік, а тоді шугав високо-високо в саме небо і здавалося, вириває з пітьми довколишні задумливо-сонні гори, і гори були, як пітьма, а пітьма ставала довкруг, мов гори, і Євпраксії навіть хотілося б жити в отаких горах, якби не знала великих рівнин, які відбилися в її дитячій пам’яті зеленими хвилями довіку.
Шлях Євпраксії вів до Кракова, далі через Чеський ліс до Праги, тоді до Естергома до тітки Анастасії, колишньої королеви угорської, а вже звідти по Дунаю до Регенсбурга, де вже була Германська імперія. Цим шляхом їхала колись її тітка Анастасія, їхала й друга тітка Анна в жони до короля франків Генріха. Анна мала бути дружиною сина германського імператора Конрада, але Конрад відповів відмовою на послання Ярославове. У Майнці Анна зустрілася з Генріхом германським, який вельми шкодував, що дісталася вона в жони темному Генріху франкському, а не йому, та вже нічого не міг вдіяти. Тітки в Євпраксії мали долю ліпшу, усі три стали європейськими королевами, усіх трьох пошлюблено вже в зрілому віці, не довелося їм отак, як їй, дітьми міряти далекі дороги та ще й задля чого? Аби стати якоюсь графинею на окраїні імперії!
У горах дороги неминуче зводяться до одної або небагатьох, через що рух на них безугавний навіть уночі. їдуть кудись вої, їдуть духовні особи, державні люди, гінці з грамотами, посли, збирачі данин, каравани купців, монахи-втікачі, вічно шукають пристановища нещасні раби, метаються грабіжники, волоцюги, наскакують кочівники, які живуть на конях, випереджають усі чутки й вітри, ведуть вовче життя.
До мандрівників у горах ставляться з пересторогою й острахом, осади тут будують на малоприступпих верхах, ховають у гущавинах, за закрутами потоків; у горах життя завжди було нужденне навіть для тих, хто там освоївся так чи інакше, для замандрованих же людей, надто бідних, тут було просто лихо, і вони проклинали той день, коли вимушені були полишити свій дім.