Та ця прихильність керівника ансамблю виявилась надто важкою для маленького хлопчика. Григорій Матвійович став навчати його грати на скрипці, навчати по своїй системі, в порівнянні з якою школа Беріо, що її проклинають всі учні, здавалася іграшкою. Він мучив Юру вдень і вночі, на репетиціях і під час концертів, він не давав йому жодного дня відпустки, і тим безглуздішим здавалося все це тут, на фронті, де щохвилини якась дурна міна може урвати життя і вчителя, і його учня.

Але Григорій Матвійович був суворим начальником, і ніхто не насмілювався вказати йому на помилковість його вчинків.

Я не буду розповідати вам всього. Скажу тільки, що Юра Нечипоренко не був убитий ні міною, ні кулею, хоч не раз і не два потрапляв під обстріл, не раз і не два виступав там, де рвалися снаряди. Ні, його навіть не поранило. Григорій Матвійович теж пройшов всю війну неушкодженим і лиш наприкінці, в квітні сорок п’ятого року, ворожа куля пробила йому груди, і він довго лікувався в своєму рідному місті.

Після одужання Соболенко став директором музичного училища, а Юра Нечипоренко, як і багато інших учнів Григорія Матвійовича, пішов своїм шляхом життя.

— Банальна історія, — сказав брюнет. — Нічого цікавого. У вашого вчителя, мабуть, і ордена немає. Теж мені герой.

— Голубе, — докірливо подивився на нього агроном, — таких, як ви, й ордени не прикрашують. Їжте краще свій кавун.

— Я вже з’їв, — сказав брюнет і гучно розсміявся.

— І от останнє з цієї історії, — повільно промовив юнак. — Я вже сказав, що в учнів Григорія Матвійовича були різні шляхи в житті. Юрі Нечипоренку пощастило, мабуть, найбільше. Він став відомим скрипалем, його відзначали на багатьох музичних конкурсах в нашій країні й за кордоном, його цілував знаменитий французький скрипаль Жак Тібо, польські друзі називали його другим Венявським. Одним словом, учень Григорія Матвійовича користався славою, завойованою його старим, роботящим учителем.

— У кожного з нас був свій учитель, — розчулено промовив агроном.

— І от уявіть собі: Юра Нечипоренко раптом приїздить в місто, де живе Григорій Матвійович. Він хотів бачити свого вчителя, він задовго до зустрічі уявляв собі, як поцілує натруджені руки Григорія Матвійовича, але в той же час йому було якось соромно, ніяково через те, що от він, такий молодий, такий ще порівняно невправний, став відомим усьому світові, в той час як його вчителя знає тільки оце маленьке сонне місто на березі теплого моря.

Але всі його побоювання пропали, як тільки він побачив Григорія Матвійовича. Той зовсім не постарів і, здавалось, був ще бадьорішим, ніж кілька років тому. Короткозорість в нього змінилася на далекозорість, як це іноді трапляється в старих людей, він не носив вже більше окулярів з товстими скельцями, і очі його сяяли молодо й радісно.

— Ну що ж, — сказав він Нечипоренку, — горджуся тобою, Юро. Ти, може, й забув уже про свого вчителя, але я ще пам’ятаю, як будив тебе вдосвіта і вкладав у твої втомлені руки смичок. Ти тепер лауреат, відомий музикант, але все ж я твій учитель, і ти мусиш ще раз, можливо востаннє, позмагатись зі мною перед людьми, серед яких я прожив усе життя. Ми будемо грати з тобою разом. Згода?

— Звичайно, — відповів йому Нечипоренко.— Як ви скажете, так і буде, Григорію Матвійовичу

На цей не зовсім звичайний концерт зійшлося стільки людей, що невеличкий зал місцевого театру не вмістив і їх половини.

Першим виступав Нечипоренко, — так схотів Григорій Матвійович. Ну, лауреат грав так, як мусить грати лауреат — не гірше й не краще, вітали його, як вітають у нас лауреатів — щиро й бурхливо.

Але ось одлунали останні оплески. Нечипоренко зійшов зі сцени, сів у першому ряді і тим самим перетворився з виконавця в звичайного слухача.

Сусіди півголосом радили Нечипоренкові при появі на сцені Григорія Матвійовича підвестися з свого місця і, стоячи, зааплодувати: хай всі присутні в залі відзначать цей прояв пошани учня до свого вчителя і теж достойно зустрінуть старого музиканта.

Завіса довго не одкривалася. Коли ж нарешті вона розсунулася і Нечипоренко рвучко підвівся з свого стільця, він побачив таке, від чого в нього перехопило подих.

На сцені, вишикувавшись у п’ять рядів по вісім чоловік в кожному ряду, стояло сорок ще зовсім юних музикантів — хлопчиків і дівчаток — з скрипками в руках. В білих сорочечках і в білих блузках, з червоними піонерськими галстуками, вони стояли тихо, непорушне і всі дивилися на свого вчителя Григорія Матвійовича, який скромно притулився десь збоку.

За спиною Нечипоренка немов пронеслося якесь велике зітхання, прошумів зал: то встали всі присутні. Ще мить — і мертву тишу розбив сплеск чиїхось долонь, і шалені, нестримні овації загриміли в приміщенні.

Учитель переміг навіть без гри.

Та він не хотів легких перемог — не для того ж він усе життя йшов назустріч труднощам.

Коли в залі врешті запанувала тиша, Григорій Матвійович точним коротким рухом затиснув скрипку під підборіддям. Сорок скрипок тієї ж миті теж були затиснуті між ніжними рожевими підборіддями і червоними, як мак, галстуками. Найбільший причепа не міг би зробити жодного зауваження, побачивши цих юних музикантів. Центр ваги тіла — на ліву ступню, лікоть лівої руки — навпроти серця, гриф затиснутий великим пальцем, щоб не лягав на долоню — все так, як у найбездоганніщих маестро.

Потім Григорій Матвійович ледь помітно кивнув головою, і сорок смичків, мов сорок білих шабель, блиснули в повітрі й вдарили по струнах, і струни заплакали, немов злякалися, що от їх зараз перетнуть ці білі шаблі, а потім засміялися своїй силі й міцності і заспівали пісню, прекрасну й широку, як море.

Нечипоренко слухав до того багато прославлених квартетів, секстетів, був присутній на концертах, де виступали так звані унісони, але так він бачив уперше.

Це було торжество життя старого вчителя, торжество людської праці, це було те, що називають великим і хвилюючим словом — безсмертя…

Юнак замовк, і стало чути, як гудуть на автостраді далекі машини.

Брюнета за столиком вже не було. Він зник непомітно і тихо, немов боявся, що його затримають і примусять дослухати до кінця історію про людину, таку не схожу на нього.

Агроном якийсь час пильно дивився на юнака, потім запитав:

— А ви, пробачте за цікавість, не той самий Юра Нечипоренко?

— Яке це має значення? — усміхнувся юнак. — Я учень Григорія Матвійовича — хіба цього не досить?