Він влаштовував додаткові заняття, довгі години просиджував у маленькій міській бібліотеці, перечитуючи старі книги про мистецтво, і часто повертався додому дуже пізно. Марина здебільшого була в квартирі сама. Коли ставало сумно від самотності, вона підсувала крісло до вікна і починала дивитись на море. Море шуміло монотонно, ласкаво, заспокійливо, і Марині ставало якось легше на душі. Так вона й засинала в кріслі біля вікна під шум хвиль. Вночі приходив Григорій, гучно тупотів ногами, гримів каструлями, відшукуючи захололу вечерю, і невдоволено говорив напівсонній дружині:

— Мене дивує, як ти можеш стільки спати! .Пам’ятаєш, що сказав Наполеон: «Чоловік мусить спати чотири години на добу, жінка — п’ять, дитина — шість, а більше сплять одні лиш йолопи!»

Марині не було ніякісінької справи до того, що сказав Наполеон. За день вона втомилася, займаючись домашніми справами, і тепер через те, що Григорій перебив їй перший сон, у неї страшенно боліла голова, але, щоб не образити чоловіка, вона сиділа в кріслі, всміхалася припухлими від сну губами і пальцями притримувала повіки, щоб не злипалися.

Подруги дивувалися Марині:

— Як ти могла покохати його? З ним же скучно!

— Ах, ви нічого не розумієте, — відповідала вона, — це ж незвичайна людина!

Потім у них появився хлопчик, такий же ясноокий, такий же сміхотливий, як і Марина. Молода мати зовсім розгубилася: вона сподівалась, що з часом у них з Григорієм почнеться нове життя, веселе, безтурботне, легке, мов літній вітер, а виходило зовсім навпаки. Григорій працював все більше й більше, він не спав ночами, не зважав навіть на вихідні дні й свята.

— Не розумію, — з подивом говорив він, — не розумію, як люди не бачать, що пропадає така сила-силенна часу! П’ятдесят дві неділі на рік, десяток свят, півсотні ювілеїв і знаменних дат! — скільки можна б прочитати книжок, зробити корисного…

Коли доводилось бувати на вечорах у знайомих і родичів, Григорій не танцював, не жартував, не сміявся, а стояв десь збоку, насупившись, стиснувши рот, і дивився на всіх з таким виглядом, ніби хотів сказати:

— Знаємо ми вас, нероб!

Спочатку Марина намагалася якось розворушити чоловіка, хоч на деякий час відвернути його увагу від дієзів і бемолів, але він вперто не хотів підкорятися дружині і незадоволено говорив:

— Дай мені, будь ласка, спокій. Ти сама бачиш, що я день і ніч працюю. Для чого ж вимагати від мене ще якоїсь жвавості, ніби я не вчитель музики, а молодий цапок?

— Але хіба життя людини — це тільки робота й робота? — шептала Марина.

— Нічого цікавого я більше не бачу, — здвигував плечима Григорій Матвійович.

Подруги мали рацію: Соболенко дійсно виявився людиною нудною й нецікавою для такої жінки, як Марина.

Куди більше підходив їй Стьопа Живодьор, гостроязикий, хвацький штурман, що час од часу з’являвся в їхньому містечку і кричав Марині:

— Маринко, попливемо в Ріо-де-Жанейро!

— Ха-ха-ха, — сміялась Марина.

— Маринко, помчимося в Буенос-Айрес!

— Ах-ха-ха, — чулося у відповідь.

— Маринко, давай гайнемо до Баб-ель-Мандеба!

І знову сміх, нестримний, розкотистий, як луна в тихому надвечір’ї.

Стьопа знав безліч таких назв, од яких могла запаморочитись голова і не в такої жінки, як Марина. Од його міцної постаті віяло подихом далеких прекрасних міст, островів і морів, в його словах вчувалися їй обіцянки нескінченного щастя, радості, благополуччя.

І одної темної осінньої ночі вона втекла з Стьопою Живодьором, лишивши сиротою ясноокого хлопчика, написавши безжалісну записку своєму чоловікові: «Не шукай. Не вернуся».

Звідки їй було знати, що щастя для людини зовсім не в тому, щоб носитись по світу, немов та суха кураїна. Та й крім того Стьопа Живодьор виявився зовсім не штурманом далекого плавання, навіть не каботажником, а був простісіньким боцманом рибальського сейнера, який ловив гостропузу, схожу на сушену сарану, барабульку.

Григорій Матвійович зрозумів, що був надто сухим у стосунках з дружиною, але тепер вже було пізно. Він готовий був жити сам і поклявся, що сина свого виховає справжньою людиною.

— Дітей треба виховувати так, як виховували Чехова, — несподівано втрутився дебелий брюнет. — А якщо виховувати не так, як виховували Чехова, то обов’язково з дитини виросте негідник і мерзотник, повірте моєму досвідові.

— А у вас діти були? — сердито спитав агроном.

— Не мав нагоди бути одруженим, — буркнув той. — Як сказав апостол Павло: одружуватись добре, а не одружуватись ще краще.

— Продовжуйте, будь ласка, — попросив агроном юнака.

— Так от, — говорив далі юнак. — Григорії Матвійович дуже страждав. Серце в нього замерзло від горя, немов ріка взимку. Тепер він ще з більшою наполегливістю взявся до своєї роботи і сина свого Юрія теж почав навчати найдорожчому, на його думку, для людини — музиці.

Та він не врахував одного. Знову його волі зіткнулася з другою. Він забув про те, що не можна нав’язувати всім людям свої уподобання, не питаючись їхньої згоди на це! Невдача з дружиною нічому не навчила Григорія Матвійовича.