А поперед султана летіло його веління приготувати найбільший дарунок улюбленій Хасекі за сина — небачене плаття з золотої парчі, торочене по коміру, рукавах, подолу й переду стібками діамантовими й рубіновими, оздоблене на місці шийної застіжки величезним смарагдом, привезеним з Александрії. Той смарагд на тридцять чотири діргеми мав ціну сорок два кесе — себто дев’ятсот вісімдесят селімів золотом, або вісімдесят тисяч дукатів. А все плаття для Хасекі коштувало сто тисяч дукатів, сума, яку в той час не знати, чи й знайшла б у своїй скарбниці навіть велика європейська держава, але для султана, який облічував свій прибуток у чотири з половиною мільйони дукатів, вона не видавалася аж такою вже неймовірною. Коли ж згадати, що під стінами Родосу полягло саме сто тисяч воїнів Сулейманових, то ціна плаття, якого ще не бачив світ, знаходила своє, хай і криваве, як годиться для такого великого володаря, виправдання.

Для себе Сулейман склав невеличкий вірш: «Повторював я безліч разів: «Пошийте моїй коханій плаття. Зробіть із сонця верх, підкладкою поставте місяць, із білих хмар наскубіть пуху, нитки зсукайте з морської синяви, пришийте ґудзики з зірок, а з мене петельки зробіте!»

Хасекі в платті, яке стерегли всі капіджії й бостанджії великого палацу, мала ждати султана в Тронному залі, стоячи біля золотого широкого трону падишахів за прозорою, тканою золотом запоною, вперше за всю історію Османів султанська жона була допущена до трону (бодай постояти поряд!), ще вчора незнана рабиня, сьогодні всевладна повелителька, наближена й вознесена небувало, серед осудливих шепотів, нарікань і затаєної хули, стояла, гордо піднявши голівку з пишним золотим волоссям, що ніяк не хотіло ховатися під коштовним запиналом, з обличчям, закритим тонким білим яшмаком, тільки з двома прорізами для очей, але й крізь ті прорізи горіли очі таким блиском, що затьмарювали велетенський смарагд на її казковім платті.

Султан з’явився в урочистих шатах, у золотому кафтані чотирирукавному (два рукави для рук, два для цілування придворним, коли йшов до трону), у ще вищому, ніж звичайно, тюрбані, із золотою шаблею при боці, обсипаною величезними діамантами й рубінами. Хасекі вклонилася йому до землі, поцілувала його золоті сандалії, але він дав їй поцілувати обидві свої руки, тоді, зоставивши її на колінах, сам сів на трон предків і в недовгому часі зійшов з нього і повів султаншу до внутрішніх покоїв. Знов порушуючи звичай, пішов до покою Хуррем і там дивився на сина і па те, як молода мати годує його, і припав устами до її ніжних грудей, налитих молоком, життям і щастям.

А вночі лежали вони міцно притулені одне до одного й сміялися від щастя і страху, що могли більше не зустрітися, і Хуррем дорікала султанові за розлуку і скаржилася на нестерпність самотності.

— Ви знов підете на свою війну? — допитувалася вона. — Невже навіть султани такі, як і всі чоловіки, що кидаються від війни до любові і знов од любові до війни?

— Султани, може, найнещасніші, — казав він, — але я більше не залишу тебе. Хочу бути з тобою і в раю, щоб завжди дивитися на тебе.

— А що буде, коли я постарію? Коли перестану бути жаданою. Коли довкола мене запанує тиша. В Баб-ус-сааде така нестерпна тиша, що її не спроможний розбити своїм криком навіть шах-заде Мехмед. Тільки ви можете порятувати мене від неї.

Султан не міг упізнати свою маленьку роксоланку. Застав зовсім не ту жінку, яку покинув тут півроку тому.

— Чого ти хочеш? Кажи, для тебе немає нічого неможливого.

— Ваша величність, я задихаюся в клітці.

— У клітці?

— Я звикла до просторів, вони гудуть у моїй крові, як брами сералю у бурю.

— До твоїх послуг найбільші простори на світі. Ти Хасекі. Держава, якої не бачив світ, коло твоїх ніг.

— Що мені держава? Хіба людині потрібна держава?

— А що ж їй потрібно?

— Звичайне щастя.

— Звичайне. Що це?

— Дихати, сміятися, йти куди хочеш, робити, що спаде па думку.

Він стривожився, зазирнув їй у очі.

— Що б ти хотіла робити? Куди йти? Вона сміялася.

— Від вас — нікуди, мій повелителю.

— Але кажеш такі речі,

— Я так довго вас ждала.

— Діждалася.

— Тепер хотіла б бути разом з вами весь час.

— Ти зі мною.

— Іноді й там, де ніхто не сподівається.

— Ти зустрічала мене в Троннім залі.

— Це надто врочисто. Жінці хочеться іноді радощів простих.

— Сама годуєш сина. Яка радість може бути простіша?

— Справді. Але це теж радість висока. Він дивувався дужче й дужче. Від урочистого до простого, від високого… куди ж від високого? До низького?

— Я прийняла іслам, але ще зберегла в собі спогади про свої свята. Щойно настав Новий рік.

— Для невірних.

— У вашій столиці шануються всі віри. Я знаю, що флорентійський посол влаштовував урочисту зустріч Нового року в своєму палаці. Там були й наближені вашої величності. В неділю святкуватимуть венеціанці.

— Хай святкують.

— Я б хотіла бути там з вашою величністю. Ця жінка, яка щойно надягла найдорожче в історії людства плаття, замахувалася на ще більше!