Вагітність, якої Хуррем не розуміла, до якої не прагнула, котрої, може, й не хотіла, але прийняла покірливо і з надією на вибавлення з рабства, не принесла їй ніякого священного трепету і не додала до радості життя нічого нового. Відібрала щось? Так. Мимоволі здригалася, відчуваючи в собі злий плід Османів, гіркий плід неволі й насильства, але про те не повинен ніхто був знати, тепер вона ждала своєї перемоги ще з більшим нетерпінням, ніж Сулейман під стінами Родосу, ждала величання, вознесіння і повнилася силою, пихою і відвагою, якої ще й не знала в собі. Колись Хуррем ховала за удаваними веселощами свою розгубленість і страх, тепер виказувала перед усіма відвагу. Чого їй боятися? Ходила по гарему, в садах, серед євнухів і одалісок ще пихатіша, ніж колись Махідевран, лякливі служебки хмарою тіней супроводжували її повсюди, не сміючи поткнутися перед очі, але й не віддаляючись занадто, щоб на перший порух бровою маленької Хур-рем вмить опинитися коло неї і виконати щонайменшу забаганку. Скільки було тут, у густих садах, цих рідкісної вроди, зібраних з усього світу молодих жінок, а тільки в ній дозрівав священний плід Османів, тільки вона зможе вирватися з принизливого рабства і ще покаже, як це треба робити!

Любила зустрічати ранки в садах. Рожеве небо приходило в Азії, з-за Босфору, спускалося на Стамбул, на сади сералю, я, божий дарунок. Густі сади ховали її від світу, відокремлювали й розокремлювали, піднімали над землею і морем та водночас віднімали все доступне вільним людям. Райські квіти й дерева, коштовні кйошки, біломармурові водограї, басейни з прозорою водою і золотими рибками в ній — і густі дерев’яні решітки, високі ворота, важкі двері й ще важчі очі безсонних євнухів, цих обшкрібків людських, лютих, як дикі звірі, що ревли в підземеллях Топкапи все літо, мов скаржились, що султан не взяв їх у похід.

Нещасні молоді жінки цілими днями блукали в садах, схованих від усього світу, і рухи їхні, мов у божевільних, були якісь несправжні, навмисні й непотрібні: то юрмилися вони слухняно довкола розквітлого помаранчевого дерева, то ставав хтось навколішки посеред густої чужої трави й сором’язливо прихилявся до неї щокою, то ранила котрась руку об колючки троянд, і крапельки крові зрошували біле ніжне тіло. Мальовані білилами обличчя, насурмлені очі, однакові, як обман і облуда, ваблива плоть, що не належить нікому, стерті душі, знищені серця, гаремне насіння, нидіння без волі й надій, мов під товщею води. Непомітним нахилом спадали стежки з пагорбів, підвищень, східців, майданчиків, галявин, розбігалися навсібіч, мовби втікали, і Хуррем теж хотілося утікати разом з ними до струмків, до текучої води, до гущавин, але сахалася тих гущавин відразливе, помічаючи, як повсюди в них ростуть очі вічного нагляду (навіть за нею, навіть за нею!), тоді ховалася сама за таємничі решітки кйошка, сиділа там цілий день, відмовлялася від їжі, гнала від себе всіх. Приходила до неї стурбована валіде, підібгавши чорні губи, сідала навпроти, брала за руку (яка честь!), мовила поважно: «Аллах, поряд з яким на нижчому троні сидить пророк, бачить тебе, цікавиться тобою, стежить за кожним учинком і думкою, бо ж він визначив тобі таку особливу, благословенну участь — жити з султаном, дати світові султана нового». Тягар пристрастей, страждань, підступів і марноти ховався у кожному камені, під кожним східцем, за кожним вічком решітки, у кожній бганці одягу.

Хуррем сміялася: «Я рада».

— Ти занадто багато займаєшся науками, це може зашкодити священному плодові.

— Хіба може зашкодити кому-небудь надмір розуму?

— Твій розум не може передатися синові.

— А кому ж він передасться? Та ще й не знати, чи син буде, та донька.

— В тебе високий живіт — це ознака, що буде син. Мусульманські сини стоять у материнському лоні на ніжках, бо вони воїни аллаха.

Мабуть, вони всі були переконані, що в Хуррем буде син, бо годили їй, як болячці, аж ставало смішно.

Зате незмірного болю завдала Гульфем, яка, може, найбільше страждала від заздрощів до Хуррем (про Махідевран не було мови, бо й самої Махідевран не було в Баб-ус-сааде) і в муках безсонних ночей виплоджувала в душі помсту малій роксоланці, бо жінки народжені для суперництва, а не для дружби.

Гульфем прийшла до покою Хуррем, коли та вела з двома вченими євнухами якусь глибокомудру суперечку.

— О аллах, ти зашкодиш своїй дитині! — вигукнула одаліска.

— Вже чула про це, — спокійно відповіла Хуррем. — Ти щось хотіла?

— Хотіла тобі показати одну незвичайну річ.

— Прийди згодом. Бачиш, я не маю часу.

— Це річ від його величності султана. Хуррем кивнула євнухам, щоб вони вийшли. Глянула на Гульфем суворо й недовірливо.

— Ти не дуриш? Справді від його величності? Для кого ж? Для мене?

— Не все й для тебе! Це вже для мене!

Стала розгортати з парчевої хустки щось маленьке, вугласте. Показала черепахову коробочку. Розкрила, подала Хуррем.

— Поглянь, які перли. Це дарунок султана. Він прислав мені з Родосу.