Сулейман уже розіслав усім, кого треба було обрадувати або налякати, фетх-наме [38] про те, що Белград у його руках. Тепер, сидячи в своєму розкішному наметі, складав сумні вірші, сповнені гіркоти, меланхолії та безнадії. Пили з Ібрагімом вино, султан читав газелі про марноту багатства, слави, могуття.

— Подобаються мої газелі? — питав свого улюбленця.

— Для вашої величності немає неможливого, —весело відповідав нахабний грек. — У вас виникло бажання скласти газелі, і ви його виконали. Хто може стати на заваді?

— А власна невмілість?

— А хто посміє вказати на вашу невмілість?

— Коли я складаю вірші, я перестаю бути султаном Сулей-маном. Тоді я поет, який зветься Мухіббі.

— А хто посмів розокремити великого султана і сором’язливого, задумливого Мухіббі?

Дванадцять днів султан лишався у Земуні. Звідти кораблем або по мосту часто перебирався до Белграда, полював у довколишніх лісах, дивився, як лагодять башти й мури, скликав диван, роздавав нагороди й подарунки.

Найпершим нагородив Ях’я-пашича Балі-бега, прикликавши його із Сланкаменя, за цілковите сплюндрування Срему (той спалив і зрівняв з землею городи Купиник, Митровицю, Червеч, Ілок, знищив усе живе, створив широкий пояс пустої нічийної землі). Каміння сремських міст везли тепер для лагодження поруйнованого Белграда.

Дві тисячі полонених сербів — жінок, дітей, старих — під яничарською охороною султан наказав гнати пішки до Царгорода. Гнали їх три місяці. Через Ніш, Софію, Пловдив, Едірне, через гори, ріки, болота. Криваві ноги, плач і зойк по горах і лісах.

І тужлива пісня йшла за ними, пісня про тих сербських юнаків, які лягли під Белградом і вже не встануть ніколи:

Під Белградом коник стоїть вороний.
А на тому коні,
Скровлений по скроні,
Сидить милий мій.
Хочеш, мила, знати, що то за війна?
Тече з коня мого
І з мене самого
Кривава вода.
Хочеш, мила, знати, що в нас на обід?
Ох, печеня кінська
Та вода дунайська —
Такий в нас обід.
Хочеш, мила, знати, де спочину я?
В широкому полі
На темнім роздолі —
Могила моя.
Хочеш, мила, знати, хто в нас дзвонарі?
Кулі та булати,
Шаблі та гармати,
Сурми на зорі!

Несли з собою ікони й мощі святих. Люд виходив їм навстріч, щоб поклонитися святиням і їхньому стражданню, виносили хліб і воду, вино й м’ясо. Де ще могло воно взятися тут після плюндрування султанськими душогубами? Гнані несли з собою мощі святої П’ятниці, випрошені колись у хрестоносців із Візантії болгарським царем Йованом Асеном і перенесені ним у свою столицю Тирново. Перед турецьким нападом на Болгарію мощі сховано у Відині, а тоді княгиня Міліца вблагала свого зятя султана Баязида, щоб він їх віддав сербам. Відтоді Белград був місцем зберігання тирновської П’ятниці. «Пришествием твоим сербская земля обогатится», — проказувалося у церковній службі святої П’ятниці.

Ще несли з собою чудотворну руку цариці Феофано, жони Льва, царя премудрого, а також ікону богородиці, мальовану євангелістом Лукою.

Сулейман дозволив людям виходити на шлях, цілувати ікони й мощі, але за плату. Гроші мали йти в султанську скарбницю.

У Царгороді султан звелів грецькому патріархові сплатити за реліквії дванадцять тисяч дукатів, коли той не хоче, щоб їх було кинуто в море.

Тоді Сулеймана ще не названо Кануні-Справедливим, але намагався виказувати він свою жорстоку справедливість щокроку.

На прощання ще довго дивився з високого белградського берега на злиття Дунаю і Сави. Ґулями[39] тримали над султаном велетенський чадор. Ніхто не смів ступати в просторе коло тіні, утворюваної чадором. А сам султан мовби ховався у тому колі, не насмілюючись ступити за його межі. Маючи таку імперію, обмежуватися клаптем тіні під чадором? Така малість людини, бо й що людина перед світом і стихіями! Дві велетенські слов’янські ріки текли в нього під ногами, стелилися йому до ніг і не стелилися — норовисті, невпокорені, могутні. Горіхові води Дунаю, глибокі й загадкові, пливли спокійно й потужно, а Сава котила з гір вировиння глини, мулу, піни, вдарялася з розгону в пречисте тіло Дунаю, каламутила його глибокі води. Дунай відтручував і відштовхував Саву, якийсь час вони мчали поряд двома несамовитими потоками — один темний, горіховий, чистий, другий — жовтоглиняний, не вода — якийсь суцільний бруд; Дунай не давався, пручався, сахався запацьореної Сави, але жовті патьоки розтікалися ширше й ширше, затягували в свою каламуть нові й нові світлі шари води — і велика ріка здалася, дала себе полонити, борсаючись і здригаючись, ніби в конвульсіях, пливла тепер до моря такою скаламученою, як душі людей, охоплених нещастям, злочинами і невситимою жадобою володарювання. Чи не така каламутна і в нього душа? Сулейман не мав сили відірвати погляд від злиття рік.

До Стамбула повертався без війська, йшов швидко, з короткими ночівлями й перепочинками. Сімдесят п’ять днів треба було йому, щоб дійти від Стамбула до Белграда, тридцять днів витратив на здобуття міста і ще тридцять один день повертався назад до столиці.