Моргай — невисокий, чорний, як кипчак, стояв глевтякувате, невміло, розкарячивши звиклі охоплювати кінські боки ноги, пронизував блідолицього султанського сіпехсалара[35] гострим, як у юрюка[36], поглядом, зневажливо кривив губи під чорною підковою ’вусів, так, ніби хотів сказати Ібрагімові: не ти мене, а я тебе мав би судити, бо в мені кров так само несамовита, як у цих родичів моїх далеких предків-куманів, а ти тільки ідололиций зрадник, та й годі.
Та це тільки здавалося, що Моргай хотів би промовляти до Ібрагіма таким чином. Бо при всій його зовнішній несхожості з Блажем мав він щось невловиме й незбагненне в собі, що ріднило його з Блажем навіть більше, ніж синів тої самої матері. Стояли — мов два крила свого народу, мов дві його іпостасі, ніби дві гілки могутнього дерева, ніби дві половинки горіхового ядра, не розірвати, не розколоти, не розчахнути, не розрубати, жити — то жити обом, умерти — то теж разом!
Ібрагім мав метке око і ще меткіший розум. Він миттю збагнув, що залякати цих людей не дано нікому, тому повівся з ними, вдаючи співчуття.
— Як же так сталося, що ви не дотримали слова? Блаж так само гордовито дивився поверх Ібрагімової голови, надто далеко відбіг він думкою від свого безнадійного місця, щоб повернутися сюди для вдоволення чийогось, чиєїсь цікавості, зате Моргай обурено стрепенувся на Ібрагімове запитання і кинув тому у відповідь коротко й твердо:
— Ми дотримали.
— Дозвольте нагадати, що це неправда, — усміхнувся Ібрагім. —Белград викинув білий прапор на знак здачі, а тоді знов став боронитися. Що це як не зрада? Всемогутній султан…
— Прапор підняли слабкодухі. Такі, на жаль, знаходяться завжди. Ми ж не обіцяли здачі нікому й ніколи. Ми дали слово боронити фортецю, і ми боронили її до останнього.
— Якась жалюгідна тисяча оборонців проти всемогутнього ісламського війська?
— Хіба хоробрість залежить від лічби? — стрепенувся Блаж. — За нами стояла вся наша земля.
— Ця земля турецька. Султан Баязид Йилдирим подарував цю землю сербському деспотові Стевану Лазаревичу, і той збудував тут фортецю.
Блаж терпляче пояснив:
— Цей берег Дунаю дав Стеванові угорський король. І відтоді угри зобов’язалися помагати своїм сербським братам. Наш воєвода Янош Хуньяді прогнав звідси самого султана Завойовника, перед яким схилився Царгород.
— Але вам не вдалося повторити подвигу Хуньяді? — засміявся Ібрагім.
— Зате ми не зрадили своєї землі, — уперто повторив Блаж, мовби натякаючи на те, що він, Ібрагім, попри його тимчасові велич і владу над їхнім життям, зрештою просто дрібненький ренегат і більше нічого. Будь-кого це довело б до шалу, але Ібрагім лишився холодним і спокійним.
— Ви маєте якісь бажання? — майже лагідно поспитав він. Блаж не відповів, Моргай знизав широкими плечима. Які ще бажання у людей, що до кінця виконали свій обов’язок і мають цілковите право вважати, що таким чином сповнили своє призначення на землі.
І це слово «земля» проголошувалося в образу й звинувачення вже самого Ібрагіма, він це відчув і зрозумів і в думці подякував богові (якому — хіба не однаково), що затіяв цю гру з приреченими без високих свідків — без султана і його візирів, мав би пошкодувати за свою недоречну цікавість, але не належав до людей, які шкодують за вчиненим; граючись золотою шаблею, яка лежала в нього на колінах, недбало промовив:
— Хвалитеся, що дотримались вірності своїй землі? Така вірність вимагає нагороди. Султан доручив мені належно винагородити вас. Ви хотіли цієї землі — ми вам дамо її. Вас буде закопано в цю землю. Закопано живими. Яму собі викопаєте самі. Щоправда, землекопство у мусульман вважається найганебнішою справою, а копання могили для себе і вкрай ганебне, але що я можу вдіяти? Та й ви не мусульмани.
— Так, ми християни, — твердо мовив Блаж. — І тому копати для себе могили не станемо, хоч би з нас живцем здирали шкіру.
— Така можливість теж існує, — усміхнувся Ібрагім, — але ви захотіли землі…
І він, наслідуючи султана, ледь вловимим порухом руки звелів прибрати приречених з-перед очей.
І ці люди для нього вже не існували. Були давно мертві. Він і говорив з ними з простої цікавості. Довідатися, як говорять мертві. Живі подобалися йому більше. Були поштивіші.
Блажа і Моргая закопали живими ще того дня між четвертою і п’ятою молитвами. Свідками нелюдської кари були всі угорці, яким Сулейман дарував свободу, і полонені в Белграді серби.
Ібрагім спостерігав за карою із свого чорного (як і в султана) коня у золотій збруї. Обдерті з свого одягу, сповиті міцними мотузками, кинуті на дно глибочезної вузької ями, викопаної під високим берегом, на якому стояв пошарпаний, закіптюжений, повержений Белград, Блаж і Моргай не благали про помилування; ні стогону, ні зойку не пролунало з ями, коли з квапливих лопат дурбашів[37] посипалася на них безжальна земля. Ібрагім уявив, як земля засипає живий красивий рот Блажа, глибоко й смачно втягнув у себе ласкаве дунайське повітря і поїхав до султанського намету.