— Так, ваша величність. При султані Баязиді Ахмед Хараві почерком талік переписав увесь диван Насимі. Я знайшов рукопис у цій книгозбірні.

— Чому ж ніколи не давали мені тут читати цих поезій? Мені здавалося, що я перечитала всіх поетів.

— Моя султаншо, вам давали тільки рукописи, загорнуті в шовк, себто найцінніші. Диван Насимі зберігався незагорнений, як усе безвартісне.

— Але ж ви стверджуєте, що він великий поет?

— Моя султаншо, ви можете переконатися в цьому, коли дозволите вашому рабові Лятифі прочитати бодай один вірш Насимі від початку до кінця.

— Читайте, — звеліла вона.

Старий став читати таке, від чого здригнулася Роксоланина душа. Ніколи не чула вона таких віршів і навіть у гадці не мала, що людина може написати щось подібне:

В мені живуть обидва світи, та я в світах цих не вміщусь. Я суть, та місця я не маю і в сутності я не вміщусь. Все те, що є, було і буде, в мені вже втілилось давно. Не жди пояснень, йди за мною, — в поясненнях я не вміщусь. Для мене всесвіт — передвісник, твого життя — початок я. Мене впізнаєш ти в цих знаках, та я і в знаках не вміщусь. Ні сумнів, ані здогад істин нікому ще не принесли. Хто ж істину відкрив, той знає, що в здогадах я не вміщусь. Ти вглянься в образ мій і спробуй збагнути тайнощі мої. Хоч поєднав я душу з тілом — в душі і в тілі не вміщусь. Я перл безцінний, міст коштовний, я путь блаженства в райський сад. Та знайте, що з моїм багатством я і в раю вже не вміщусь. Усіх скарбів скарб найдорожчий, я очевидність всіх світів. Я джерело багатств найбільших, в морях і надрах не вміщусь. В безмежній величі лишаюсь людиною, Адамом я. Усіх світів я сотворіння, хоч в сотворінні не вміщусь. Усі часи в мені й століття, душа і світ — усе це я. Та чи не дивно всім вам буде, що навіть в них я не вміщусь. Я дерево в вогні, я камінь, що досягнув аж до небес. Ти полум’ям моїм милуйся, бо в полум’ї я по вміщусь. Солодкий сон я, місяць, сонце, я душу й дихання даю. Та навіть в диханні солодкім цілком ніколи не вміщусь. Я атом речовин, я сонце, я шість сторін землі всії. Мерщій поглянь на мою ясність, бо в ясності я не вміщусь. Старий і вічно молодий я, я туго напнутий, як лук. Я влада, вічності принада, та в вічності я не вміщусь. Хоча сьогодні Насимі я, я хасиміт і корейшит ’, Від власної я менший слави, та я і в славі не вміщусь.

Лятифі задихався, поки читав вірш. Роксолана підсунула йому чашу з шербетом.

— Яка доля Насимі?

— Його вбито за віровідступництво, ваша величність.

— Коли і як?

— Сто тридцять років тому в Халебі. Про смерть Насимі розповідається в арабському джерелі «Кунуз-аз-захаб». Там говориться, що Насимі був страчений в часи правителя Халеба Яшбека. В той рік у Дар-уль-адлі — в палаці правосуддя, в присутності шейха Ібн Хатіба ал-Насирі і намісника верховного кадія шейха Ізуддіна аль-Ханбалі розглядалася справа про Алі аль-Насимі, який збив з путі істини деяких безумців, і вони в єресі і безбожності підкорилися йому. Про це повідомив кадіям

І богословам города якийсь Ібн аль-Шангаш Алханафі. Суддя сказав донощику: «Коли це брехня, ти заслуговуєш смерті. Доведи, що сказане тобою про Насимі правда, і я не страчу тебе».

Насимі промовив: «Келме-і-шахадет», себто заприсягнувся, що мовитиме правду, і заперечив усе те, що про нього казали. Але в цей час з’явився шейх Шихабуддін Ібн Хілал. Зайнявши почесне місце в меджлісі, він заявив: «Насимі безбожник і повинен бути страчений, навіть коли захоче покаятися». І опитав:

«Чому ж не страчуєте?» Аль-Малікі відповів запитанням: «А ти напишеш вирок власноручно?» Той відповів: «Так». І негайно написав вирок, з яким тут і ознайомив присутніх. Але вони з ним не погодилися. Аль-Малікі заперечив: «Кадії і богослови не згодні з тобою. Як я можу його стратити тільки на підставі твоїх слів?» Яшбек сказав: «Я його не страчу.. Султан звелів ознайомити його з цією справою. Почекаємо наказу султана».

Так меджліс розійшовся, а Насимі лишився в темниці. Про справу Насимі доповіли султану Єгипту Муайяду, від якого прийшов наказ ще жорстокіший, ніж очікували судді. Султан звелів зідрати з Насимі шкіру і його тіло виставити на сім днів у Халебі, окрім того, відрубати йому руки й ноги і відіслати Алібеку Ібн Зульгадару і його братові Насруддіну, яких Насимі теж збив з пуття своїми віршами. Так і зроблено. Автор «Кунузаз-захаб» пише, що хоч Насимі був гяуром і боговідступником-муехідом, але, боронь боже, кажуть, що в нього були тонкі вірші.

— Отже, навіть його кати не мали сумніву в його величі?

— В цьому немає сумніву, моя султаншо. Але чи можна вважати його османцем? Він походив з Шемахи. Це азербайджанська земля, і люди, які на ній живуть, називають її «вогняною», бо там у багатьох місцях з надр пробивається на поверхню вогонь, і ніхто не може сказати, коли це почалося, чому так діється і коли буде цьому кінець. В долинах між гір рясні сади й виноградники, гранатові ’й горіхові гаї, а міста завжди славилися ремісниками такими вмілими, що з ними не могли зрівнятися навіть мудрі вірмени. В тій землі народився незрівнянний Нізамі і ще безліч поетів. Може, народжувалися вони для того, щоб славити багатство й красу своєї землі, а може, щоб плакати над її долею, бо багатство завжди приваблює нападників. Так сталося й з Азербайджаном. У часи Насимі його земля стала здобиччю жорстокого Тімура. Все зламав і понищив володар світу, але дух людський виявився дужчим за силу зброї. Тебрізький поет і філософ Фазлулах Наїмі, мовби заперечуючи Ненависть, яка панує в світі, написав кілька книг про велич людини, серед них книгу любові «Махаббат-наме», де ставив людину на місце бога. Учні Фазлулаха звали себе хуруфітами.