Про Насимі довідалася десять років тому, на перший погляд, цілком випадково, але коли згодом думала про цього поета і про випадок, який одкрив їй існування великого богоборця, зрозуміла, що це просто одна з тих подій, які неминуче мали статися. : Вже багато років лякала Роксолану ї)ї здатність всезнання, мало, не ясновидіння. Знання про все, що діялося в світі, про науки, мистецтва, таємні культи, про геніїв і єретиків, про вознесіння, й переслідування, падіння й кари, — все входило в неї мовби само по собі, промовляло таємничою мовою, якої вона ніколи не знала, але розуміла в якийсь незбагненний спосіб, так ніби приходили до неї з незнаних земель і незміримих відстаней щоразу нові вісники і помагали не тільки —все розуміти й знати, а ще й жити разом з усім. світом — бачити ті самі сни, радіти й плакати, народжуватися щоразу й страждати, долати перешкоди й гинути, заламувати руки у відчаї і виявляти незламну волю до життя.

Воля до життя. Десять років тому султан звелів старому тезкіристу [77] Лятифі зібрати для нього все найліпше з османської поезії за всі віки.

Лятифі на кілька місяців засів у старій книгозбірні султана Баязида, перегортав рукописи, шарудів папером, рипів каламом, бризкав чорнилом сам, гримав на підлеглих-язиджі, приділених йому для переписування. Невтішна в материнському горі після смерті Мехмеда, Роксолана металася тоді, не знаходячи собі місця від розпуки, ніхто ніколи не знав, чого забажає султанша, куди захоче піти або поїхати, — так опинилася вона в книгозбірні Баязида, не давши ні часу, ні змоги наляканому Лятифі зникнути з-перед очей.

Розсипаючи рукописи, загортаючись у свій широкий темний халат, старий схиляв негнучке кістляве тіло в низькому поклоні, намагався непомітно просунутися до виходу, вислизнути з приміщення, щоб не накликати на себе високого гніву, але Роксолана показала йому рукою на його місце, сама підійшла до старого, ласкаво привіталася, спитала, як просувається його робота.

— Я знаю, що його величність султан доручив вам укласти тезкіре славетних османських поетів «Мешахір-уш шуара», — сказала вона, — і мене теж цікавить ваша благословенна робота.

Лятифі приклав пальця собі до ока — жест, що мав означати: «Ваші бажання для мене дорожчі від мого ока». Тоді став перелічувати поетів, яких він уже вніс у свою тезкіре, — Румі, Султан Велед, Юнус Емре, Сулейман Челебія, автор божественного «Мевлюда»…

— Але я, нікчемний раб Всевишнього, зіткнувся з деякими труднощами, ваша величність, хай дарує аллах вам щасливі й довгі дні.

Роксолана усміхнулася.

— Я думала, труднощі бувають тільки в поетів, коли вони складають свої пісні, — сказала вона.

— Моя султаншо, — вклонився Лятифі, — над поетами тільки бог, а наді мною великий султан, хай подовжаться його дні і хай його могуття розіллється на всі чотири сторони світу. Султан же заклопотаний високими державними справами й законами. Чи ж смію я турбувати його своїми дрібними клопотами?

Вона хотіла сказати: можеш спитати в мене, я передам султанові. Але суто жіноча цікавість штовхнула її поговорити з цим старим мудрецем докладніше. Звелівши принести солодощі й напої, Роксолана примусила Лятифі сісти на подушки навпроти себе, уважно проглянула вже переписані розділи тезкіре, тоді ласкаво спитала:

— То в чому ж ваші труднощі, шановний і предмудрий Лятифі?

— Ваша величність, — сполошився старий, — чи ж смію?

— Коли султанша питає, треба відповідати, — грайливо погрозила вона йому пальчиком. Лятифі зітхнув.

— Коли я брався за цю справу, то все здавалося таким простим. Тепер сумніви шматують мою старечу душу, розум скаламутився, розгубленість запанувала в серці, від першого й до останнього намазу, бесідуючи з аллахом, щоразу допитуюсь, кого включати в мою тезкіре, кого вписувати для найясніших очей великого султана, кого вибирати, допитуюсь і не маю відповіді.

Роксолана навіть не здивувалася.

— Кого включати? Хіба не ясно? Всіх великих!

— Моя султаншо, — молитовне склав худі свої долоні Лятифі, — а хто великий?

— Той, хто славний.

Тоді старий тезкірист і назвав ім’я Насимі.

— Хто це? — спитала Роксолана. — Я ніколи не чула його імені.

— Я вчинив гріх, потривоживши ваш царствений слух цим іменем. Цей чоловік був боговідступник.

— Тоді навіщо ж?..

— Але й великий поет, — квапливо додав Лятифі.

— В чому його боговідступництво?

— Він ставив людину вище від бога.

— А в чому його велич?

— В тому, що возвеличував людину в прекрасних поезіях. У нього є такі вірші:

О ти, хто називає камені й землю перлами,

Хіба людина в своїй привабливості — не перлина?

О ти, що прагнеш досконалості, дбай про душевну красу.

Душевна досконалість в людині — хіба не перлина?

І ще багато подібних віршів.

— Чому я ніде не зустрічала його поезій? — поспитала Роксолана.

— Вони не проникають у палаци, хоч увесь простір наповнений їхньою музикою.

— Десь вони є записані?